1.txt

1
Двері  відчинила  стара пані. Тримаючи  в руках свічник  і  прикриваючи  долонею
полум'я,  що  коливалося на свіжому протязі,  вона скоса  подивилася на пізнього
гостя. Чедові сподобалися і її жваві оченята і  ледь помітний нахил голови, яким
вона зустріла  його перші слова. Колишня  домоправителька  покійної місіс  Шеклі
щиро привітала Чеда  і запросила ввійти до темного  холу Касл-Хоума. На ній  був
білий очіпок з голубими стрічками. Вона трішки шепелявила.

— Я не  чекала вас  так пізно, сер, і лишила  свою щелепу  на нічному столику, —
хихикнула стара. — Але, сподіваюся, мене можна зрозуміти?

Напевне, без штучної щелепи розмовляти їй було  справді важко. У неї в  роті був
тільки один зуб — дуже довгий, жовтий  і  гострий; можна не сумніватися, що вона
легко пробила б ним консервну банку, якби поблизу не виявилося відкривача.

— Звичайно,  звичайно! — Чед  поставив валізу на  підлогу,  викладену  кам'яними
плитами. — Не турбуйтеся, будь ласка, я чудово вас розумію.

— Я рада, сер, —  вона зробила рух, схожий на реверанс. —  Роздягайтеся, а я тим
часом приготую  чай. Надворі досить холодно і вогко, і вам, мабуть, буде приємно
скуштувати гаряченького.

— Так, дощ ллє як з відра, — на знак згоди кивнув Чед. — Погода кепська.

— Можна сказати — препогана погода, — уточнила стара пані. — Але з другого боку,
у що б перетворилася наша добра країна, наш древній прекрасний Крайстчерч,  якби
враз не стало дощів, холоду, туманів. Очевидячки,  у  щось  вельми  прозаїчне, у
щось на  зразок завжди  сонячної Італії, де  люди  навіть не уявляють,  що  таке
домашній затишок,  лагідний  блиск  вогню в  каміні  і шиплячий  чайник, що таке
балади й саги, в яких оповідається про жахливі події  на повитих туманом болотах
і  скелястих  берегах.  Все  це  надзвичайно захопливе  й  просто  немислиме без
надійних стін рідного дому, за якими почуваєшся  в повній безпеці. Згадайте хоча
б Стівенсона чи Бернса, сер!

Місіс Порджес, певно, була  освічена  жінка, а Чед і сам любив  Стівенсона, тому
відчув ще більшу симпатію до старої пані.

— Мені тут буде добре, — запевнив її. — На світі справді немає нічого нуднішого,
ніж життя під вічно безхмарним  небом, у  цьому ви маєте  рацію. Це те  саме, що
весь час опромінювати себе кварцовою лампою.

Тільки-но місіс Порджес  зібралася належно оцінити глибокодумне порівняння Чеда,
як раптом обличчя її скривилося, і вона чхнула  кілька разів  підряд. На ній був
лише легкий нічний халат, а на  босих ногах  старі капці,  які майже не захищали
від холоду кам'яних плит холу.

— Застуджуватися вам  ні до чого, — зауважив Чед. —  Якщо  ви не  заперечуєте, я
зачекаю вас тут.

— Ви  дуже  люб'язні, сер! — Вона  знову  зробила реверанс і хотіла піти, але її
затримало якесь пирхання. В темному кутку холу  блиснули двоє зелених очей. — Це
кіт Барс, улюбленець Касл-Хоума і мій захисник, коли  можна так сказати. — Місіс
Порджес вийняла носовичок.

— Захисник?

— Ясна  річ! Цей будинок стоїть понад двісті років. Отже, нема  нічого  дивного,
що, окрім романтики, в ньому повно пацюків. — Вона погладила  кота по спині. — А
мій  дорогий  Барс  —  неперевершений  спеціаліст у  тому,  як  їх  виловлювати.
Полювання за  ними стало для нього справжньою  пристрастю. Раз,  два — і огидний
пацюк лежить з прокушеною шиєю… Тут мій улюбленець неповторний.

Ще  раз смачно чхнувши,  місіс Порджес вийшла. Кіт  постежив за  нею; товариство
Чеда, очевидно, його не влаштовувало.

Чед підійшов до каміна  і підпалив  накладені  там дрова. Справді, як  і сказала
місіс  Порджес, під затишком  у  старовинному англійському будинку розуміли саме
це, хоч хол тепер, в сяйві мерехтливого вогню, можна було назвати яким завгодно,
тільки не затишним. В окремих місцях пообвалювалася штукатурка,  поручні сходів,
що вели на другий поверх, поламалися, а сірий килим на кам'яних плитах вже давно
втратив свій первісний вигляд. У кутку стояло опудало білого ведмедя, і коли Чед
побачив його широко роззявлену пащу, то відчув щось схоже на співчуття до нього,
мовби до  живої істоти. Якби кому-небудь  спало на думку  вибити  шкуру  ведмедя
клепачкою  для  чистки  килимів,  він   би  витрусив  звідти  не  тільки  пилюгу
десятирічної давності,  а й хмари молі.  Набагато романтичнішою  і привабливішою
була велика  модель корабля на каміні — середньовічний фрегат з повною оснасткою
й маленькими  бронзовими  гарматами  на  носі  й  кормі.  Можливо, це був  макет
уславленого  піратського  судна,  яким  командував  не  менш уславлений  капітан
Мердок, засновник Касл-Хоума. Над каміном  висів портрет  жінки з  блідим, майже
білим обличчям і колючими  темними очима. На  шиї сяяло кольє з чотирма великими
діамантами.

Крізь виття вітру  чувся шум  далекого прибою.  В  шибки тарабанив  дощ. Нервове
полум’я каміна кидало на стіни химерні тіні.

«Тут мені буде добре», — з легким тремтінням  подумав Чед, умощуючись у крісло й
запалюючи люльку.  Це був  високий  сухорлявий  чоловік  років  тридцяти  п'яти,
обличчя у ластовинні;  тонкі  губи свідчили про твердість духу й  розум. Він уже
давно збирався написати книгу про В'єтнам, де перебував протягом двох місяців як
репортер. На Фліт-стріт  у Лондоні,  де розміщені редакції  багатьох газет, Чеда
називали  спокійним  і  везучим хлопцем, його телевізійні репортажі  дивилася  й
слухала половина Англії.

Він любив випити, і  Джун  постійно сварилася. «Якщо ти й  далі  будеш  жлуктити
спиртне  в  такій  кількості,  —  обурювалася  вона, — то  скотишся до репортера
місцевої  хроніки  якоїсь  миршавої  провінційної  газети,  і  я  буду  вимушена
утримувати тебе…» Джун наговорила  йому ще  багато всіляких прикрих слів, — вона
була неспроможна розібратися  в складних думках і почуттях чоловіка, який провів
під  час  другої світової  війни одинадцять днів  у  засипаному  бункері і міцно
затямив,  що  коли  таке повториться,  то він уже  побачить світло  тільки через
одинадцять століть або й тисячоліть, ставши рідкісною викопною істотою. Коли він
ділився  з  Джун цими похмурими  думками, вона лише співчутливо усміхалася. Вона
хотіла, щоб Чед одружився з нею, хотіла мати свій будинок і діток, але для цього
він повинен був написати щось світле й  райдужне, що сподобалося б читачам, а їм
принесло гроші.

Тверезо зваживши всі «за» і «проти», Чед,  зрештою, вирішив,  що ліпшої дружини,
ніж  Джун, йому  не знайти.  Правда,  з властивою йому розсудливістю  він жодним
словом не обмовився їй про це і втік сюди, в  Крайстчерч, до свого друга Джорджа
Абернаті, сподіваючись трохи отямитися й попрацювати.

Десь у глибині душі він уже вирішив одкласти репортаж про В'єтнам, пірнути бодай
на півроку в хвилі безтурботного життя і знайти в собі сили для написання книжки
з характерним  англійським гумором.  Отже,  він зібрався  написати гумористичний
роман,  але водночас це повинно бути щось захопливе й звабливе, з убивствами  на
задньому плані,  котрих не назвеш убивствами, з криками сов на нічному цвинтарі,
з  весняними  сонячними  ранками, які б проганяли всі нічні жахи  і змушували  б
привидів  повертатися назад до своїх могил, і  з  коханням —  ніжним,  та все  ж
гарненько присмаченим всілякими прянощами. Написавши таку книгу, він дав би Джун
телеграму,  коротеньку,  лаконічну,  щось  на  зразок  цього:  «Приїзди,   треба
поговорити», ляснув би рукописом перед її кирпою  і  відчув би себе людиною, яка
може дозволити собі завести сім'ю.

Було тільки одне «але». Чед і досі не мав навіть найменшого уявлення про те,  як
виглядатиме його книжка гумору та страхіть. Він довго  розмірковував і розробляв
різні варіанти, як саме між убивствами та сексом розмістити сонячних «зайчиків»,
що пригладжували б і те й те.

Повернення  місіс Порджес  вивело  його  із задуми. Стару  пані  не  можна  було
впізнати. Незважаючи на холодну погоду, вона вдяглася в строкате  літне  плаття.
Ще  Чед помітив, що бігуді з її  волосся щезли, а  ніс був напудрений.  На таці,
котру вона принесла, стояли  чайник,  необхідний  посуд  і пляшка  шотландського
віскі.

Коли  Чед  підвів голову й прислухався, йому  здалося, що згори долинають  чиїсь
кроки  та  постукування  палиці,  —  місіс  Порджес,  ніби  дівчинка,  кокетливо
усміхаючись, запитала, чи не чув він до її приходу цих дивних звуків.

Чед ствердно кивнув головою:

— Я гадав, що це ви.

Місіс Порджес аж образилася.

— Ви що ж, гадаєте, що  мені потрібна палиця? Я ще молода і можу цілком обійтися
без неї.

— Хто  ж тоді  там весь час  ходить? —  здивовано  спитав  Чед. —  Адже в  цьому
будинку, окрім вас, ніхто не живе.

— В  тім-то й  річ! У всіх  горішніх кімнатах  стелі так  протікають, начебто  в
Касл-Хоумі взагалі немає даху. Там, не накрившись парасолькою, і спати не ляжеш.

— Але ж там весь час хтось ходить, ви ж самі чуєте. Хто б це?

— Якби  я була  забобонною, відповіла  б, що то привид.  Склянку  віскі? — Місіс
Порджес  налила собі й пізньому гостеві  й  швидко перехилила свою  чарку. — Але
оскільки я далека від усяких забобонів, а тільки, як кажуть, поетична натура, то
запевняю вас, що вештатися там може лише стара.

— Яка стара? — звів брови Чед.

Місіс Порджес відповіла йому щирим здивуванням.

— Хіба ви не знаєте, що місіс Шеклі, — вона показала на картину  над  каміном, —
два місяці тому була знайдена мертвою в своєму ліжку, і  наш лікар,  наш  старий
добряк Морріс,  довго  не наважувався видавати свідоцтво  про смерть. — Коли Чед
здивовано  глянув  на стару пані, вона,  зовсім не соромлячись  свого грайливого
настрою, провадила далі: — Хоч я й  прожила з нею, як компаньйонка, майже десять
років… Компаньйонка!  Непогано звучить, чи  не так?.. Але насправді  я  була ким
завгодно:  покоївкою,  кухаркою, економкою,  тільки  не компаньйонкою…  Так ось,
незважаючи на те, що ми прожили з нею разом майже десять років, я рада, що вона,
врешті-решт, опинилася на тому  світі.  Я  взагалі людина  не  вередлива й легко
вживаюся  з усіма живими істотами, крім клятих пацюків, але про стару Шеклі можу
сказати  лише-одне:  огидна  була  особа! Тьху!  Отож і  не дивно, що навіть під
хрестом вона не може  заспокоїтися, а вічно вештається  тут, по  будинку, навіть
тоді, коли у неї  немає для того жодних інших причин, окрім як налякати втомлену
людину, що потребує нічного спочинку.

Чед обережно зиркнув на місіс Порджес і спробував визначити, чи не глузує вона з
нього.  А може, життя в  порожньому  будинку затьмарило  її жвавий і  допитливий
розум?

— Я  здогадуюся, про  що  ви  зараз  думаєте, —  місіс  Порджес  блиснула своїми
сліпучо-білими зубами. — Але  ви можете відкинути  щонайменші сумніви. Правда, я
читаю, і з задоволенням,  про воєнні страхіття,  однак не вірю в них. І якщо я й
кажу, що там, нагорі, блукає отруйна гадюка Шеклі зі своєю гирлигою, то так воно
і є. І нічого спільного з привидами в прямому розумінні слова не має.

Чому саме, вона, на жаль, не пояснила. Певно, дух мертвої господині, що витає по
будинку, був для неї таким же звичайним фактом, як завивання вітру у віконницях.
Проте  її  слова не  переконали  Чеда.  Коли вгорі  знову почулося  чалапання  й
постукування палиці,  він схопився з крісла, вибіг  по широких дубових сходах на
другий поверх, відчинив одні за одними двері  в усі кімнати, що були над  холом,
але не  знайшов там  жодної живої душі.  Коли повернувся, місіс Порджес зустріла
його співчутливою усмішкою.

— Я ж  вам казала,  що це  чудовисько не  звичайний привид, —  зауважила  вона з
нотками тріумфу в  голосі. — І якщо ви залишитесь в Касл-Хоумі на якийсь час, то
матимете  ще достатньо  причин  для  здивування, хоч, власне, ні  з чого в світі
дивуватися не варто.

— Які ж це причини? — зацікавився Чед.

— Та,  відверто кажучи, нічого особливого. Час  од  часу,  наприклад, в  будинку
зникають стільці. Якось,  увійшовши до їдальні, я раптом виявила, що  зник буфет
разом з усім сервізом, а позавчора хтось розпанахав  живіт  ведмедю. Тоді навіть
мені стало моторошно.  Якщо двері  й  вікна відчиняються й  зачиняються  самі по
собі, мене це, зрозуміло, розлючує, бо в будинку й так протягів достобіса, але я
до цього вже звикла.  А от розпанахати  живота  нещасному  ведмедю —  це занадто
підло. Правда,  стара завжди  була  такою.  Якщо їй випадала нагода  помордувати
людину чи іншу живу істоту, створену богом, вона не шкодувала сил.

Чед мовчки вислухав усе, про  що повідала йому стара  пані,  а та взяла  чайник,
налила знову повну склянку й запитала дружнім тоном:

— Скажіть, ви приїхали відпочивати чи попрацювати тут?

Чед так замислився над усім почутим, що забув вийняти трубку з рота.

— Так, я хотів би попрацювати, хотів би написати книжку про…

— Ось  як! Розумію,  розумію! —  піднесено вигукнула місіс Порджес. — Ви  хочете
написати  книжку про  Крайстчерч, його  жителів, про цю злюку Шеклі, котра завше
обплутувала людей своїм  павутинням і  лише  господь  знає, що  вона утне  після
смерті.  Прекрасна ідея!  Можу хоч зараз  побитися  об  заклад, що  ваша  книжка
прогримить  на  всю Англію. Бо іншого  такого містечка, як наш Крайстчерч, ви не
знайдете на всьому шотландському узбережжі, а іншої такої особи, як стара Шеклі,
— в усьому світі. Хай господь бог покарає її за гріхи! Всі боялися цієї відьми і
разом з тим підсипалися до неї.  Звичайно, там є якась таємниця, але я так і  не
змогла розгадати її.

Тільки-но великий годинник біля стіни пробив одинадцяту, Чед підвівся і попрохав
місіс Порджес провести його до кімнати, де він міг би переночувати.

Та взяла свічку й пішла попереду, показуючи дорогу.

— Світло вимкнули, сер, бо містер Хаббард вважає, що  витрати  на електроенергію
завеликі, і відмовився їх  оплачувати, — заявила вона. —  Але якщо  вам потрібне
світло,  завтра  ви  домовитеся  з  ним. Тоді вам більше не  доведеться  боятися
власної тіні.

У низенькій спальні повітря було тяжким і задушним. Тут були широке ліжко, груба
темна  дубова  шафа,  етажерка біля  вікна,  на  якій стояло  шість порцелянових
ангелів;  вони, ніби  зумисне, виставили оголені ніжки і, здавалося,  соромилися
свого недоладного вигляду.

Поки Чед оглядав кімнату, місіс Порджес стелила йому постіль.

— Те, що ця погань Шеклі спустила дух на такій чудовій пуховій перині, я  вважаю
зовсім несправедливим, але  тепер  про  це  пізно  говорити, —  зауважила  вона,
збиваючи перину. — Я  гадаю, ви не  забобонні, сер, і  одну ніч зможете спокійно
переспати  тут.  Завтра  я  приготую  вам  затишну кімнату в  південній  частині
будинку.

Побажавши  йому доброї ночі,  вона пішла.  Чед  чув  ще, як скрипіли  під ногами
широкі сходинки, потім все стихло. Він ліг і одразу ж заснув.

Серед ночі Чед  прокинувся від  якогось шарудіння.  Хтось  уже  встиг  відчинити
віконниці  — по  блідо-сірому  небу,  ледь  освітленому  місяцем,  пливли шматки
грозових хмар.  На тлі вікна  вирізнялася  чорна  фігура  якоїсь  людини, і  Чед
помітив, що в її руці блиснуло лезо бритви.

Чед хотів зістрибнути з ліжка, але вигляд бритви паралізував не лише  його язик,
а й усе тіло. «Я, напевне, сплю, і  все  це мені ввижається, — промайнуло в його
голові. — Чортове віскі! Знову я переборщив!»

Нарешті, переборовши себе, він трохи піднявся на ліжку і пробасив:

— Стояти на місці! Інакше буду стріляти!

Чорна  фігура зреагувала саме так,  як того чекав Чед.  Секунду  вона  вагалася,
потім химерно муркнула,  кинулася до вікна й щезла.  Чед клацнув  запальничкою і
засвітив свічку на нічному столику. Потім зіскочив з ліжка, підійшов до вікна  і
виглянув надвір. Вікно було приблизно на висоті трьох метрів од землі і виходило
на  лужок.  Чед  побачив  кілька  кущів і  стіну, яка  відділяла  Касл-Хоум  від
сусідньої ділянки. Та ніде жодної живої душі.

Зі злістю він зачинив віконниці і затягнув фіранки. Посвітив свічкою під ліжком,
але  нічого там не знайшов, крім пари  стоптаних  капців. Заглянув  у  шафу —  і
побачив лише кілька вішалок для одягу. Він знову зібрався лягти. Але погляд його
раптом упав  на етажерку.  Чед  не повірив очам: у всіх порцелянових ангелів  не
було голів!  Хтось акуратно познімав їх  і поклав поруч. Шия кожного ангела була
вкрита червоною фарбою, ніби в нього відтяли голову.

Чед підсунув до себе стільця і всівся,  щоб усе спокійно обмізкувати. Він міг це
зробити в  постелі, та усвідомлення  того, що так можна заснути й стати черговою
жертвою любителя стинати голови,  утримало його від цього кроку. А з'ясувати, як
з'явився тут таємничий невідомий  з бритвою в руках, було конче потрібно. Чедові
не  раз доводилося чути про дивовижні й незрозумілі злочини. Кому і з якою метою
треба було покарати цих  ні в чому не винних ангелів, порожнистих усередині, чиї
голівки знімалися, наче кришки, не вкладалося ні в які рамки. Може,  хтось хотів
його залякати і  в такий  спосіб вижити з Касл-Хоума. Він згадав дивну поведінку
місіс  Порджес і те,  що вона казала про покійну  Шеклі. Тепер стара пані вже не
здавалася йому такою симпатичною,  і він вирішив, що вранці уважніше придивиться
до  старої і не дасть  більше ошукувати  себе. Крім  того,  Чед вирішив провести
решту ночі на стільці й не  спати, але людська природа,  зрештою, взяла гору, і,
вмостившись гарненько в ліжку, він до ранку чудово виспався.






2




Місіс  Порджес  зустріла його з такою ж сердечністю, як і напередодні. Хоч весна
безнадійно запізнювалася, на місіс Порджес було знову ж таки легке літне плаття;
сиве волосся пасмами спадало на плечі.

— То як, не  турбувала вас уночі Шеклі? — запитала вона дружнім тоном. — Адже за
життя стара навіть улюбленому коту забороняла лягати на свою постіль.

— Місіс Шеклі мене не турбувала, — буркнув  Чед. —  Проте хтось  інший побував у
моїй кімнаті.

— Хтось інший? — місіс Порджес простягла йому грінку. — Чи не хочете ви сказати…

— Хочу чи не хочу, але серед ночі хтось намагався бритвою перерізати мені горло.

— Ні, ні! — жах,  що перекосив обличчя місіс Порджес, був такий  непідробний або
так бездоганно розіграний, що Чед розгубився. —  Ні, стара Шеклі ні за які гроші
не користувалася б лезом.

— Залиште, нарешті, в спокої місіс  Шеклі! — розсердився Чед. — Якщо вам приємно
втовкмачувати  собі в голову, що вона не в могилі, а блукає десь тут, у будинку,
— це ваша особиста справа, мене ж, будь ласка,  не мучте своїми вигадками. Чорна
фігура, що підкрадалася до мене з бритвою в руці, була такою  ж живою, як ви, як
я.

— Але  ж це…  неможливо! —  місіс  Порджес  затнулася, перш ніж вимовити останнє
слово. Потім замовкла, але всім своїм виглядом виказувала, що хоче щось запитати
Чеда,  та ніяк не  наважиться. Нарешті,  ніби  хтось ізсередини  підштовхнув її,
промовила: —  Я немолода  жінка, сер, ви мені  в сини годитеся.  Саме  тому  я й
вирішила висловитися. Ви казали про якусь чорну фігуру з бритвою.  А якщо ніякої
бритви не було? Та й чорної фігури  — теж? А в усьому винні півпляшки віскі, які
ви вчора ввечері видудлили?

Чед  хотів  огризнутися,  але в  останню  мить передумав  і  змовчав —  у  нього
вистачило мужності  зізнатися  самому  собі, що подібна думка крутилася і в його
голові. З ним уже таке траплялося. Не раз. Якось  Джун виплеснула на нього відро
холодної води, бо він був  твердо переконаний,  що в тумбочці сховався маленький
чоловічок, убраний у все  чорне, з циліндром набакир. У руках він тримав вінок з
чорною траурною стрічкою, на якій  золотими літерами було  виведене ім'я Чеда, а
також дата його народження і смерті.

На  жаль, між цими випадками існувала істотна відмінність.  Коли Джун  відчинила
тумбочку, там, окрім  пари домашніх черевиків, нічого не виявилося.  Сьогодні ж,
коли  Чед виходив зі спальні,  голівки порцелянових ангелів  усе ще лежали  біля
їхніх ніг.  Такої тривалої галюцинації не  могла викликати  навіть дюжина пляшок
віскі.

— Мені вже шістдесят п'ять, — голос місіс Порджес вивів  Чеда із  задуми. —  І я
встигла чотири рази вийти  заміж. Отже, вам нема  чого соромитися, сер.  І, будь
ласка, зрозумійте мене правильно: я не вбачаю в усьому цьому чогось соромітного,
а  навпаки,  сприймаю  це,  як  щось таке, що передує вищому  душевному злетові.
Поетам потрібні не лише молоко та грінки з мармеладом, а й інший харч.

Чед сердито підвівся.

— Ходімо-но  зі мною! Я покажу вам дещо, це одразу змусить вас забути  про всякі
там злети. —  І  коли вони  зупинилися перед етажеркою, запитав: — Може, тортури
над цими бідними ангелами ви теж віднесете на рахунок півпляшки віскі?

— Хто це зробив? — лише по деякому  часі до місіс Порджес повернулася  здатність
розмовляти. — Чи  не самі  ви,  сер? Мені  здається… — вона затисла рот долонею,
ніби боялася висловити свої думки.

— Кажіть, кажіть!

— Мені здається, що це гірше, ніж знущання над бідним ведмедем. Ні! Ще раз — ні!
— вона захитала головою. — Стара Шеклі може блукати по будинку зі своєю палицею,
може пересувати меблі, але такого вона не здатна вчинити.

Чед узяв одного з ангелів, шия  якого була  вкрита червоною фарбою, і ткнув його
місіс Порджес під самісінький ніс.

— А тепер розповідайте все щиросердно, шановна! — накинувся на неї. —  Навіщо ви
це зробили? Навіщо  відтяли голову цьому безневинному ангелу? З якою метою?  А з
якою метою ви частували мене вигадками про те, що  по  будинку блукає дух старої
Шеклі? Адже все це ви базікали не просто так, а з певною метою!

— Господи, містер  Олів'є! Як ви могли так подумати про мене? Ви стверджуєте, що
я напатякала вам про всілякі  страхіття, а потім відтяла голови у цих ангелів? —
Її голос тремтів од  гніву. Раптом вона плюнула так, як це роблять затяті  курці
трубок,  і  зауважила  таким  безневинним  голосом,  ніби  абсолютно  нічого  не
трапилося: — Гаразд, я зізнаюся, що задурювала вас. Але що мені лишалося робити?
Я  зовсім не бажаю,  щоб колись  уночі зі мною сталося те, що  сьогодні  мало не
сталося з вами. Давайте спустимось у хол, там зручніше розмовляти.

Чед  запропонував  їй спертися на його  руку. Місіс Порджес, наче великосвітська
пані, яка  пережила кращі  часи, зі  зверхністю  прийняла цю  пропозицію, і вони
широкими сходами спустилися в хол.

— Я хочу вам одразу все пояснити, сер, — сказала вона. — Тільки спершу я повинна
хоч трішки підкріпитися,  інакше хвилювання — я ж себе  чудово знаю! — окошиться
на моєму шлункові. А хто потурбується про вас, коли я зляжу хвора?

Чед змушений був змиритися і, озброївшись терпінням, чекав, хоч його весь час не
полишала думка, що  він потрапив якраз в осине гніздо, а в такій  ситуації краще
за все зібрати валізи і виїхати геть. Водночас він чітко усвідомлював, що буде в
Касл-Хоумі,  бо  навряд  чи вибачив  би він  собі  коли-небудь  втечу  від таких
дивовижних химер, не довідавшись, що тут і до чого.

— Коли померла наша дорога місіс Шеклі,  — стара  пані тяжко зітхнула і  на мить
сумовито стиснула губи, вигляд у  неї справді  був  поганий: обличчя посиніло  і
набрякло, — наш  улюблений лікар  Морріс,  як  я  вам уже  казала, довго не  міг
вирішити,  померла  вона своєю смертю чи ні. Річ у тім, що він  виявив на її шиї
якісь сліди,  що здалися йому підозрілими. Але то були дрібниці порівняно з тим,
що виявила у мертвої я…

— А що саме?

— У  правиці,  сухій,  як  гілляка,  вона  судорожно  стискала  одного   з  оцих
безборонних голих ангелів!

– І ви повідомили про це поліцію?

— Навіщо? Мені  ще  не набридло жити. Тим  більше, що наш улюблений лікар Морріс
зрештою дійшов висновку, що місіс Шеклі померла  своєю  смертю, і поліція навіть
не з'явилася в будинку.

— А що було далі?

— По  тому,  як  місіс  Шеклі знайшла свій останній притулок у  святій землі,  я
оглянула будинок. І під її  ліжком у валізі,  яку вона завше тримала на замку, я
побачила безліч таких ангелів. Вперше відкривши  кришку, я жахнулася. Здавалося,
у валізі хтось влаштував справжнє побоїще. Мурашки по спині повзуть!

— Де ж ці фігурки тепер?

— Там,  де  вони мають бути.  На  смітнику!  Чи ви  гадаєте, що  я  повинна була
залишити їх у будинку і чекати  такої  ж долі, яка випала бідній місіс  Шеклі? О
господи, будь милосердний і відчини перед нею ворота раю!

— А фігурки на етажерці?

— Ті стояли  там з незапам'ятних часів, а оскільки їх  під час  опису оцінили по
десять шилінгів, я не чіпала жодної: таке марнотратство не для мене.

Все це виглядало більш  ніж дивно, але Чедові, що почав свою  кар'єру репортером
кримінальної  хроніки  у  «Ньюс  Уїклі», були  знайомі  навіть  такі  неймовірні
повороти тої чи іншої справи, яких інакше, ніж  плодом фантазії  душевнохворого,
не  назвеш, але  які  рано чи  пізно  знаходили найприродніше пояснення. Шукаючи
люльку, Чед обмацав кишені і згадав, що він залишив її в  спальні покійної місіс
Шеклі. Тоді він піднявся нагору за трубкою, а місіс Порджес подріботіла на кухню
заварити свіжого чаю.

Коли  Чед повернувся, стара пані налила йому і собі  чаю і потім мало не сіла на
кота, який нишком вмостився на її стільці.  Вона взяла  його на коліна і сказала
осудливо:

— Між іншим, сер,  нікотин  —  дуже  шкідлива  для організму отрута.  З власного
досвіду знаю. Вам треба менше курити.

— Ви сказали: з власного досвіду. Ви що — раніше курили?

— Тільки сигари, — соромливо зізналася вона. — І тільки з  горя, бо мої невдалі,
трагічні шлюби не раз викликали в мене, як тепер кажуть, душевну депресію.

— Трагічні?

— Так, дуже  трагічні.  Перший  мій  чоловік,  отруївся  рибою,  другий випав  з
омнібуса, третій розчарувався в житті і наклав на себе руки, четвертий втопився…
— байдужим голосом перераховувала місіс Порджес.

— Вельми  цікаво, —  зауважив Чед і  відчув  у роті гіркий  присмак:  «Вона  або
справді божевільна, або глузує з мене».

Чед  узяв пляшку, налив собі в чай вершків, відсьорбнув  ковток, але в ту ж мить
скривився і виплюнув усе на відполіровані до блиску кам'яні плити холу.

— Вам що, погано, сер? — заклопотано спитала місіс Порджес.

Не кажучи ні  слова, Чед схопив пляшку, понюхав вершки, потім вилив їх на блюдце
і простягнув коту, який усе ще сидів на колінах місіс Порджес.

Кіт із задоволенням вилизав вершки, і тут почалося.

Він  жалібно занявчав і став давитися, немовби щось застряло в його горлі, потім
конвульсивно затіпався і через кілька хвилин здох.

Місіс Порджес роззявила рота, намагаючись щось сказати, але  не  змогла вимовити
жодного слова.

Ніби  лунатик,  вона  простягнула  руку, взяла свою чашку, понюхала  і  з  жахом
втупилася в Чеда:

— Господи! Невже таке можливе?  Нас обох хтось хотів отруїти! Я ж  весь час була
тут… Хоча ні, поки ви ходили  по люльку, я бігала в кухню.  Мабуть,  якраз у цей
час хтось і підсипав у вершки отруту.

Чед підійшов до  дверей,  які  вели на терасу. Вони були  тільки причинені.  Чед
побачив кілька кущів і високу цегляну  стіну, яка впала йому в очі ще вночі.  На
стіні в променях квітневого сонця блищали великі осколки битого скла.

— Хто живе за цим  муром? — спитав  Чед у  місіс Порджес, яка все ще дивилася на
мертвого кота невидющими очима.

— Будівельний підрядчик Фенвік. Але  ні він, ні його домашні  не могли б зробити
нічого подібного. Це виключено, сер! Фенвік  — чесна, віруюча  людина, зразковий
сім'янин.  Він  відомий  своєю  благодійною  діяльністю,  користується  в  місті
найкращою репутацією.

Чед змовчав. Узяв пляшку з вершками, приніс зі спальні одного з ангелів і сказав
місіс Порджес, що хоче відвідати інспектора Абернаті.

– Інспектора Абернаті? Може, й справді буде найкраще, коли ви зараз  побуваєте в
нього.  Інспектор —  ваш друг, він  вам допоможе. Тільки не забудьте сказати, що
дорогий лікар  Морріс, —  хай  благословить господь його  душу  й відчинить йому
ворота раю! — що дорогий лікар Морріс у свій час казав, ніби місіс Шеклі померла
не своєю  смертю. —  І,  трохи  подумавши,  додала:  —  Я  люблю  життя,  і  ви,
сподіваюсь, також. Тому нам треба з'ясувати все до кінця.

Вона підвелася,  торкнулася пальцями кота  і подивилася у сад, осяяний  весняним
сонцем.

— Я  поховаю його там, біля стіни. Мене тішить лише одне: він сконав швидко, він
майже не страждав. Якби ми, люди, могли покидати цей світ з такою легкістю!






3




Поліцейська  дільниця  в  Крайстчерчі містилася на одній з центральних  вулиць у
старому, обвитому плющем двоповерховому будиночку. Коли б не вивіска біля воріт,
жодному  приїжджому ніколи б  не  спало  на  думку,  що  саме  за  цими  стінами
перебувають місцеві охоронці порядку. За будинком сад, а трохи далі — Оук-Рівер,
невелика річечка. Колись Крайстчерч  був оточений фортечними мурами та вежами, і
ця  річечка  мала  неабияке  значення: не один рицар,  одягнений в тяжкі залізні
обладунки, знайшов  смерть у її водах. Відтоді спливло  добрих півтисячі  літ, і
річечка  знову повернула дане їй природою  призначення. Вона мирно в'юнилася між
луків та полів і славилася на все графство своїми рибними багатствами.

Джордж Абернаті два роки  тому одержав посаду начальника поліцейської дільниці в
Крайстчерчі і невдовзі після  цього був обраний  головою товариства «Форель».  І
саме він вніс пропозицію очистити Оук-Рівер від баговиння та бруду і запустити в
річку мальків. На змаганнях рибалок Джордж посів торік перше місце.

Окрім того, Абернаті ревно вивчав рідний край і багато часу проводив у  міському
архіві,  порпаючись у старих рукописах та письменах.  І не так  давно він зробив
велике  відкриття,  встановивши,  що  в  шістнадцятому сторіччі  Крайстчерч  був
рекордсменом  по знищенню відьм. Двісті двадцять сім відьм різного віку було або
спалено  на  вогнищі,  або втоплено  в  Оук-Рівер  —  показник,  яким  не  могло
похвалитися жодне місто у графстві.

Ясна  річ, кожний  приїжджий має цілковите право запитати: де бере інспектор час
для  своїх досліджень і занять спортом? Але місцеві жителі  над цим питанням  не
сушили  голови.  Вони  знали, що в  їхньому  рідному містечку злочини неможливі.
Пам'ятали, звичайно, про торішню  крадіжку  велосипеда і  про  розбиту в  церкві
шибку. Але це до уваги  не береться. Велосипед поцупив  якийсь волоцюга, а шибку
розбив п'яненький коваль, який хотів,  до  речі, помститися своїй  лайливій,  як
Ксантиппа, дружині та  напідпитку  переплутав  церкву зі своїм будником. Другого
ранку він сам з'явився в поліцейську дільницю і щиросердно розкаявся.

Отож не дивно, що, переступивши поріг  службового приміщений, Мед не знайшов там
жодної  живої  душі.  На  підлозі  лежав  чималий  аркуш  паперу, на якому  було
написано: «Я на річці».

Знайшовши чорний хід,  Чед через сад підійшов до  річки. Поліцейський  інспектор
сидів на  березі  на розкладному  стільчику з вудочкою в руці і  з  філософським
спокоєм стежив за поплавком. Чед тихесенько підкрався і так ляснув інспектора по
плечу, що той мало не беркицьнувся у воду.

З Джорджем Абернаті Чед був  знайомий ще  з початку війни. Вони служили в одному
підрозділі  і  були  хорошими  друзями.  За  порадою  Джорджа  Чед  і  орендував
Касл-Хоум.

Інспектор  був  товстощокий, вгодований  і добродушний  чолов’яга  років сорока.
Розстебнутий комірець форменої сорочки свідчив, що, незважаючи на свою професію,
Джордж, мабуть, абсолютно позбавлений войовничої вдачі, і це справді було так.

Свою кар'єру Джордж Абернаті почав чиновником кримінальної поліції в Глазго, і з
нього,  можливо, з часом вийшов  би уславлений детектив, якби не куля гангстера,
яка мало не відправила  його  до пращурів.  Після цього випадку Джордж  попросив
свого дядька, начальника поліції в Глазго, перевести його в спокійніше місце, де
немає  ніяких  гангстерів.  Дядько,  не  позбавлений почуття гумору,  запросив у
архіві  дані про кількість злочинів у  різних куточках  Шотландії і з  неабияким
подивом констатував, що Крайстчерч — просто райський куточок.

Ось якими  вітрами занесло Джорджа Абернаті  в  Крайстчерч,  глибокий  спокій  і
гармонія якого становили саме  те, до чого  він так  палко прагнув. А цієї  миті
перед ним стояв Чед і, тримаючи  в руці пляшку з  вершками, з дивовижним спокоєм
розповідав:

— У ці вершки насипано отрути, друже, хтось хотів послати мене на той світ.

— У Крайстчерчі такого не буває, — байдуже відповів Джордж.

— Сьогодні вночі,  коли  я  спав, — Чед витяг з портфеля  порцелянову фігурку  з
червоною шиєю, — хтось прослизнув у мою кімнату і відтяв голови в усіх фігурок.

Джордж на хвильку замислився, а потім заперечливо похитав головою:

— Ти помиляєшся, Чед. Клініки для душевнохворих нема ні в Крайстчерчі, ні в його
околицях,  тому ніхто до  твоєї спальні залізти  не  міг. —  Спритним рухом,  що
зайвий раз  стверджував його багату  практику,  він підсік рибу  і самовдоволено
зауважив: — Йорж! Грамів на двісті.

У Чеда нарешті урвався терпець, і він  розповів другові  про все, що трапилося з
ним в Касл-Хоумі.

Джордж Абернаті ніби закам'янів на стільчику,  потім протяжно і сумирно зітхнув,
застебнув комірця форменої  сорочки і підвівся з таким засмученим виглядом, який
може бути  лише в людини, котра  відчула,  що невдовзі докорінно  зміниться весь
розмірений уклад її життя.

— Рано чи  пізно це  повинно було  статися, — сказав  тихо. Лихе  передчуття вже
давно нашіптує мені про це.

— Яке лихе передчуття?

— Ходімо вип'ємо по склянці портеру, а потім  я тобі розповім, чому  я більше не
довіряю спокоєві, який панує в нашому  мирному і доброму Крайстчерчі. Цей спокій
протиприродний.  Хіба, скажімо,  можна повірити  в те, що  пліточка,  випущена в
став, який кишить  щуками, здохла б  років через десять своєю  смертю. Такого не
буває.

За склянкою вина інспектор розповів, чому гризе його лихе передчуття.

— Коли два роки  тому мене перевели  в Крайстчерч, я був щасливий безмежно.  Був
радий,  що здихався Глазго. Я не  міг  забути, як  один із гангстерів продірявив
мене  наскрізь.  Сюди  куля  ввійшла, — показав на груди, —  а звідси  вийшла, —
показав на спину. — В Крайстчерчі таких випадків не траплялось. Щонайбільше — це
автомобільна аварія  чи невинна бійка. На цьому  все й  закінчувалось. І тоді  я
сказав собі: «Це місце  ніби створено для тебе, Джордж; охороняти закон в такому
містечку — саме задоволення». Власне кажучи, навіть платню одержувати не було за
що. Але потім мені стало страшно.

— Чому?

— Уяви собі,  — дедалі більше й більше розпалювався Джордж, — що в той час, коли
ми  граємося атомними  бомбами,  ніби великодніми писанками, а  підлі грабіжники
обчищають  банки  і водять  за ніс  увесь Скотланд-Ярд, у  той час, коли в наших
кваліфікованих охоронців  закону справ не менше, ніж у їхніх заокеанських колег,
у Крайстчерчі панує такий мир  і спокій, ніби тут цілий рік різдвяні  свята.  До
складу нашого міського комітету входить шість  заможних громадян, і здавалося б,
що в першу чергу вони піклуватимуться про себе і своїх ближніх. Але ж ні! Нічого
подібного! Вони  з  такою  завидною  безкорисливістю клопочуть  про благо  всієї
общини, немовби це їхня особиста справа! У нас є ясла, будинок для старих людей,
школа,  спортивний  зал,  басейн, стадіон,  музична  школа,  і все це  в  такому
чудовому стані, що очам не віриш.  У Бредбері, власника універсального магазину,
люди беруть товари на виплат навіть тоді,  коли можуть розрахуватися  лише через
кілька місяців.  Стерджен, наш  пастор, грає  в  футбол і керує  джаз-оркестром,
Фенвік,  найзначніший підрядчик у  місті, — сама благодійність.  Таких прикладів
безліч, і я питаю тебе: хіба це нормально?

— Звичайно, ні, — лаконічно відповів Чед.

— Я радий,  що ти такої ж думки. Це ненормально,  це  виходить за всякі межі. За
цим  ховається якась таємниця, така ж страшна, як темна камера  для тортур, можу
тебе запевнити хоч зараз. — Він глибокодумно помовчав, а потім додав без певного
зв'язку: — Такі вже традиції  в  Крайстчерчі. Згадай хоча б  двісті двадцять сім
спалених відьом.

Чед підвів очі.

— Не  думаю, що отрута у вершках і ось  ці фігурки, — він поставив порцелянового
ангела на стіл і притулив на місце його голівку, — мають щось спільне з нечистою
силою.

— Я  теж не думаю, — погодився  Джордж. — Людина не  лиха від  природи. Лихою її
робить суспільство, в якому вона живе. Це стара істина. До цього слід ще додати,
що  людина  від  природи  не відзначається добротою.  Тут  теж  вирішальну  роль
відіграє суспільство.  І  якщо  ти  бачиш,  що  в  умовах,  які  ніяк  не назвеш
ідеальними, в людях раптом спалахує  незбагненна  любов до ближнього, треба бути
напоготові. Перша підозра в мене виникла одразу  ж після смерті місіс Шеклі. Ти,
напевно, вже чув, що вона була незвичайною особою.  Одні мали її за мегеру, інші
— за примхливу, але щиросердну жінку. Однак усі, і надто найшанованіші громадяни
Крайстчерча,  були  до  неї  такі  ласкаві,  ніби  вона —  дружина  архієпископа
Кентерберійського. І якось її знайшли в  ліжку з посинілим обличчям. Різні чутки
ходили,  але  потім  її  все ж  таки  поховали.  І  що  ти  думаєш? Становище  в
Крайстчерчі нормалізувалося за одну  ніч.  Бредбері перестав одпускати товари на
виплат, на  підрядчика Фенвіка посипалися скарги  — він  став раптом  затягувати
ремонт квартир, люди звинувачували  одне  одного в зловмисній брехні,  — коротше
кажучи, цій клятій райській  гармонії в  Крайстчерчі несподівано  настав кінець.
Ніби важкий тягар звалився з моїх плечей, я зрозумів, що заживу тепер нормальним
життям. Так тривало близько трьох тижнів.

— Близько трьох тижнів? А потім?

Обличчя Джорджа спохмурніло. Глибокі зморшки з'явилися на лобі.

— Потім?  Потім все пішло  по-старому.  Фенвік  знову  перестав бути безсовісним
ділком, пастор  Стерджен  —  обмеженою,  самовдоволеною  мавпою,  а  Бредбері  —
торговцем, котрий передусім дбає про власне добро. Всі вони, як  і раніше, стали
добросердними людьми,  завжди  готовими прийти на допомогу,  а мене знову почало
мучити неробство. На Крайстчерч знову лягла печать неприродної доброчесності.

— Віддай  оце  на  експертизу, сьогодні  ж, — постукав Чед  пальцем по  пляшці з
отруєними  вершками, — я гадаю, що кошмарна для  тебе  гармонія вдруге переживає
кризу, і цього разу ми зробимо все, щоб вона лопнула, як мильна булька.

Джордж понюхав вершки.

— Мене більше турбують ангели без голів.

— Не  розумію, —  Чед  випростався  на  стільці.  —  їхні голінки  можна  завжди
попритулювати, а  от якби я  зробив кілька  ковтків цього чаю, то вже  блукав би
десь поблизу райських воріт.

— Слухай-но, а ти не міг би мені допомогти? —  в голосі Джорджа народилася ідея.
— Зв'яжися з  адвокатом Хаббардом, управителем Касл-Хоума і виконавцем духівниці
покійної  місіс Шеклі, побувай у нього під будь-яким приводом і  поглянь, що він
собою  являє. Можливо, він познайомить  тебе з  деякими фактами,  що  стосуються
місіс Шеклі.

— Взагалі,  адвокати не  люблять просторікувати про своїх клієнтів, —  з нотками
сумніву в голосі зауважив  Чед. — Кожне слово з них треба витягувати. Чи Хаббард
виняток?

— Він  не  байдужий до гарних жінок.  Отож дещо людське йому не чуже.  У всякому
разі спробувати не завадить.

— Я ще  не зовсім розібрався у всьому, — Чед вагався. — Але починаю розуміти, що
в Крайстчерчі під маскою благочестивої любові до ближнього коїться таке, до чого
причетне пекло. А оскільки  пекла без  чортів не буває, нам треба з'ясувати, хто
тут чорт. Можливо, сам Хаббард? А можливо, місіс Порджес?

— Якщо до цього причетна місіс Порджес, то  кращого спостережного пункту, ніж  у
тебе, не треба й шукати. Адже  вона  неодмінно ще раз спробує спровадити тебе на
той світ…

— Красненько дякую, — уїдливо відповів Чед. —  Мені лише тридцять сім, я ще хочу
пожити і зовсім не збираюся потурати забаганкам цієї пані. — Він підвівся, рушив
до  виходу, але  біля дверей  обернувся. — Пригадуєш  артилерійський  обстріл  у
Тобруці?

— Ще б пак! Звичайно, пам'ятаю!

— Отож! Я згадую  ту  воронку,  в  якій  ми  сиділи  з тобою,  зігнувшись  у три
погибелі, і вона  порівняно з Касл-Хоумом здається мені досить  надійним місцем.
Там я хоч знав, звідки  мені загрожує небезпека і коли приблизно її не стане,  а
тут… — Він  подивився у вікно на тихий сад. —  Тут мене переслідує таке почуття,
ніби я повинен остерігатися кожної бджоли, яка продзижчить поруч.






4




Чед  не  квапився  повертатися  в  Касл-Хоум.  Він  повільно   пройшов  вузькими
провулками, вибоїстою вулицею,  що тягнулася уздовж Оук-Рівер, вийшов на  шосе з
самотніми віллами по  обидва  боки  і  лише потім  звернув  до  будинку.  Зовсім
несподівано перед ним виріс кам'яний мур, він зиркнув угору і за кілька десятків
метрів побачив каплицю. Чед заблукав до крайстчерчського цвинтаря.

Швидше  машинально, ніж з якоюсь певною метою,  він відчинив  хвіртку. Неподалік
від каплиці  стояло п'ять чоловіків. Зодягнені в  чорні  костюми, вони з виразом
нудьги на  обличчях дивилися перед себе.  Чед запитав одного з  них, чи  не знає
він,  де похована  місіс  Шеклі. Чоловік  пояснив,  і  Чед, минувши кілька рядів
могил, незабаром опинився на південній частині цвинтаря.

Сімейний склеп Шеклі — дешева мініатюрна копія  грецького храму з двома колонами
— був споруджений лише 1940  року  і містився в тій частині цвинтаря, де  вже не
було могил. Метрів за сто виднівся черепичний дах Касл-Хоума.

Вхід до  склепу закривали іржаві ґратчасті двері.  Чед вже  зібрався повертатися
назад,  але ненароком  штовхнув  двері.  Вони  несподівано  відчинилися. Кинувши
погляд  на  замок  і  петлі, Чед  помітив,  що  їх  недавно  змастили. Запалений
цікавістю, він спустився  вниз. Маленькі  двері в  глибині  були  зачинені.  Чед
припустив, що ці  двері  ведуть в інше приміщення,  яке, очевидно, міститься під
склепом. Замислений, він повернувся до виходу з цвинтаря.

П'ятьох  чоловіків, що  стояли раніше біля каплиці,  вже не було. З іншого кінця
цвинтаря долинав  церковний  спів.  Потім  на  алеї  з'явилися люди у  траурному
вбранні. Вони поспішали якомога швидше піти  звідси, бо небо запнули темні хмари
і ось-ось мав линути  дощ. Тісною юрмою вони йшли до  виходу,  де на  них чекали
кілька екіпажів і три автомашини.

Пастор Стерджен,  природно, повинен був показати, що  він вважає непристойною ту
поквапливість,  з  якою  парафіяни  залишали цвинтар,  і йшов останнім. Коли він
порівнявся з Чедом, той заговорив з ним. Окинувши пастора простодушним поглядом,
Чед сказав, що має намір оселитися в Крайстчерчі, а оскільки людина він віруюча,
то  не хотів  би  жити без благословення церкви. Він хоче брати діяльну участь у
житті общини  і  постійно зустрічатися з людьми, які в цей грізний час не можуть
жити без віри.

У пастора Стерджена було вузьке обличчя. Сиве ріденьке  волосся звисало майже до
комірця. Загалом Стерджен  справляв  враження добропорядної людини.  Він захотів
докладно ознайомитися з життям і суспільним становищем свого нового підопічного,
і Чед розповів йому  про Касл-Хоум,  про місіс Порджес  і покійну Шеклі, яку він
назвав своєю далекою родичкою. Тут же, не сходячи з місця, розповів про багатьох
неіснуючих братів і сестер, дядьків і  тіток та наговорив сім кіп гречаної вовни
про свої  благодіяння, які він нібито здійснив в ім'я  святої  церкви. У великій
пригоді став йому в розмові репортаж про фарисейства англіканської церкви, якого
він написав  два  роки  тому. Саме цей  репортаж дав  чудову  можливість  Чедові
вивчити всю церкву і її організацію.

Найбільше вразило Стерджена те, що місіс Шеклі доводиться Чеду двоюрідною тіткою
і  що  гість у  майбутньому має  намір  остаточно  оселитися  в Касл-Хоумі. Його
наречена, дочка заможного купця, який торгує імпортним тютюном та кавою, спить і
бачить своє життя на лоні шотландської природи. Вона  так само, як і Чед, твердо
переконана,  що  давні  добрі  британські  звичаї  збереглися  тільки   в  таких
містечках, як  Крайстчерч. Тому в  найближчі дні він має  намір зробити візит  і
адвокатові Хаббарду, щоб  домовитися про купівлю будинку. Потім, ніби ненароком,
Чед перевів  мову на  заповіт померлої.  Особисто він  сумнівається, що  заповіт
існує, бо в останні роки стара пані стала надто забудькуватою. Певна річ, він не
плекав ніяких надій одержати  щось у спадок — ні  в якому разі! — адже в  старої
місіс  Шеклі  були й  інші, ближчі родичі,  а  вони  не  так  легко змиряться  з
відсутністю заповіту.

— Ви кажете — стала забудькуватою? — очі  Стерджена з навислими над ними густими
бровами блиснули. —  Якщо  в когось  у  сімдесятирічному віці й  була бездоганна
пам'ять, так це у вашої тітки. Можете мені вірити.

— Особисто я не  можу сказати нічого  певного з цього приводу, — зауважив Чед. —
Але мій дядько Річард, котрий провідав її востаннє чотири роки  тому,  помітив у
неї якусь розгубленість і неуважність. Сімдесят років — це ж таки вік!

— Можливо,  з якоїсь причини вона зумисне хотіла  викликати у вашого дядька саме
таке  враження, —  нетерпляче заперечив Стерджен. — Я  ж  можу лише повторити: в
пам'яті вашої покійної тітки все зберігалося, як на кіноплівці.

Стерджен хотів було йти, але потім згадав:

— Ви, здається, казали, що збираєтесь купити й привести до ладу Касл-Хоум?

— Так, так, — ствердив Чед. — Моя наречена хоче мати  купу дітей, а Касл-Хоум  у
нинішньому стані не  зможе вмістити велику сім'ю. І  взагалі  я  людина, що  все
звикла робити грунтовно. Коли вже  оселюся  в Касл-Хоумі, то хочу мати спокій, а
не спостерігати, як по моєму будинку постійно швендяють ремонтники.

— Я з вами повністю згоден, — сказав Стерджен. — До того ж і ремонтники сьогодні
проблема.  Я знаю  лише  один  виняток —  наш будівельний  підрядчик Фенвік. Він
починав  з  низів,  працював  спершу простим  муляром.  І якщо  вже  він  візьме
замовлення, то виконає його  так сумлінно,  що ніхто не матиме  до нього  жодних
претензій. Не так давно він ремонтував будинок для старих людей, яким опікується
церква, і я дуже задоволений.

— У вас в Крайстчерчі є будинок для старих?

— Коли ви дізнаєтесь,  як багато робить для людей наша община, щоб  урятувати їх
душі від розтління, то не  так здивуєтеся, містер Олів'є.  Ми утримуємо не  лише
притулок.  У нас є  молодіжний клуб, власна бібліотека.  Хто хоче завоювати душі
людські,  той повинен іти  в ногу  з  часом.  Ми не  можемо  допустити,  щоб нас
обплутали всілякими пережитками й забобонами.

«Якби твоя  воля,  ти повідкручував би школярам вуха і  бив  би  їх  по  пальцях
лінійкою», — подумав Чед, але вголос промовив:

— Найближчим часом я завітаю до вас, ваша превелебність. Мене дуже радує  те, що
я матиму можливість брати діяльну участь у такій зразковій общині.

— Хай вас бог береже, сину мій! — гучним голосом попрощався  пастор і попрямував
до свого будинку, що стояв навпроти цвинтаря.






5




Фарбований паркан присадибної ділянки мав такий свіжий вигляд, ніби його щоранку
витирали мокрою ганчіркою.  Автомашина, що стояла перед гаражем,  аж блищала. На
посипаній  гравієм доріжці, яка вела до  будинку, не було видно жодної травинки,
кущі троянд були прив'язані  до  лакованих дерев'яних паличок,  а по зовнішньому
вигляду сарая ніяк не подумаєш, що там зберігаються азбестові плити, черепиця та
мішки з цементом. Цегла, складена біля стіни, накрита брезентом.

Під мигдалем стояла лава, на ній сидів чоловік. Волосся його  було  скуйовджене,
щоки  вкриті густою щетиною. Обличчя  вузьке,  симпатичне,  з кутика губ звисала
сигарета. Витягнувши ноги  вперед і підставивши  чоло  сонячним  променям,  він,
здавалося, був задоволений і собою, і навколишнім світом.

На. привітання  Чеда  чоловік протяжно позіхнув,  кивнув  головою і  лише  потім
розплющив очі, щоб краще роздивитися відвідувача.

— От тобі й маєш! Звідки ви взялися? Хіба ви не…

— Ну, ну, продовжуйте!

— Ах,  ні, я  просто з кимось  вас  сплутав, — він  виплюнув недокурок  прямо на
доріжку. Весь  його  вигляд промовисто свідчив,  що поява Чеда справила на нього
велике враження.

Коли Чед поцікавився, чи  не  зможе  він поговорити з містером Фенвіком, чоловік
жестом показав на будинок і ущипливо зауважив:

— Він зрадіє вам невимовно!

— Та він же зовсім не знає мене!

Незнайомець нічого не відповів.

На дзвінок Чеда вийшла молоденька дівчина і, після того як він назвав своє ім'я,
попросила хвильку почекати  і  побігла в  будинок. Невдовзі  вона  повернулася і
провела його в бюро підрядчика Фенвіка.

Фенвікові Чед наплів усякої всячини щодо своїх планів у Касл-Хоумі.

Реакція, з якою Фенвік  сприйняв слова  Чеда,  була  ніяк  не  схожа  на реакцію
ділової  людини  —   передбачуване   замовлення  швидше  стурбувало   його,  ніж
порадувало.

— Ви назавжди хочете оселитися в Касл-Хоумі? — він безпорадно втупився в Чеда. —
Але я… але ж це чудово. Отже, у майбутньому ми станемо сусідами. Я щиро радий!

«Зовсім ти не радий, швидше  навпаки», — Чед згадав високий кам'яний мур з битим
склом, дивну  поведінку пастора,  слова  Джорджа про шановних громадян  міста, і
йому  раптом стало абсолютно  ясно, що  всі вони: і пастор Стерджен, і Фенвік, і
якоюсь  мірою  незнайомець  на  лаві  —  з  невідомих  причин  були  проти  його
перебування в Касл-Хоумі.

Він уже  хотів  було попрощатися, як місіс  Фенвік  ввела в бюро бідно зодягнену
жінку з дрібними рисами обличчя.

— З тобою  хоче порозмовляти  місіс Мерчисон, — сказала вона чоловікові,  а коли
задзеленчав  телефон,  зняла  трубку,  деякий час  слухала,  а потім досить сухо
відповіла, що її чоловік зайнятий і хай зателефонують пізніше. Відтоді, як місіс
Фенвік  з'явилася в кімнаті, Чед  не зводив з неї  очей.  Вона, безперечно, була
схожа на  чоловіка, що  сидів на  лаві. Вони, мабуть, були якимись родичами.  Та
наступної  хвилини  в  Чеда  з'явилися й  інші причини  для  подиву.  Коли місіс
Мерчисон попрохала перекрити  дах  її  будинку на кошти  общини, обличчя Фенвіка
одразу спохмурніло. Чед навіть вирішив, що підрядчик негайно покаже їй на двері.
Але жінку не злякав похмурий вигляд Фенвіка. Не сказавши ні слова, вона відкрила
свою сумочку  —  так, що  Фенвік  міг  бачити  її вміст,  і  Фенвік  одразу став
люб'язний,  готовий будь-якої хвилини прийти на допомогу. Бажання місіс Мерчисон
він задовольнить завтра і сам простежить, щоб робота була виконана якісно.

Місіс Мерчисон подякувала підрядчикові й  пішла. Попрощався  з ним і Чед. Деякий
час він ішов услід за місіс Мерчисон, потім швидкими кроками наздогнав її, удав,
що спіткнувся, вибив  з її  рук сумочку,  і весь вміст її опинився  на тротуарі.
Поряд з портмоне, носовиком і футляром для окулярів лежала  відбита  рука якоїсь
порцелянової фігурки,  яка тої ж миті змусила його згадати ангелів на  етажерці.
Він прикинувся, ніби не розчув дошкульного докору місіс Мерчисон,  всунув одбиту
порцелянову руку  собі в кишеню, випростався і попрямував до будинку — з твердим
наміром  не  вдовольняться  більше   ухильними  відповідями   місіс  Порджес,  а
влаштувати їй справжній допит.






6




Коли за високими, посадженими вздовж дороги каштанами Чед  побачив Касл-Хоум, що
самотньо височів  на тлі неба, йому  впало в очі,  якою сірою, похмурою і навіть
понурою була  ця споруда. Порівняно з будинком Фенвіка Касл-Хоум скидався на той
напівзруйнований  замок,  в  якому водяться  привиди.  Здавалося,  ні  спекотний
сонячний день, ні  вогонь  у  каміні не  врятують  того, хто  перебуває за  його
стінами, від холоду й вільгості.

Місіс Порджес  не було  вдома. У  цидулочці,  яку стара  поклала  на  підлозі  в
передпокої, притиснувши  її свічником,  повідомлялось,  що  вона  пішла навідати
хвору подругу і повернеться додому тільки ввечері.

Відсутність  домоправительки  не  засмутила  Чеда.  Нарешті  він  зможе спокійно
оглянути весь  будинок  і спробує знайти  слід, який  хоча б частково  пояснював
загадкові події, що відбуваються в Крайстчерчі.

Почав із захаращеного старими меблями та різним дрантям горища. Черепиця  деінде
повипадала,  і  місіс  Порджес  під  цими  дірками  наставила  всякого   посуду:
оцинковану балію, стару миску, відро.

Окрім  спальні  померлої господині, на другому поверсі було  ще чотири низеньких
кімнати. Чед пильно оглянув їх, але й тут не знайшов нічого підозрілого. Такої ж
невдачі він зазнав і в кімнатах першого поверху.

Годинник пробив  сьому,  і  надворі  стало зовсім  темно,  коли  він  з ліхтарем
спустився в підвал.  У кутку лежала купа вугілля, біля стіни  громадилися дрова.
Чед  побачив  також   маленьку  заіржавілу   пічку  —   очевидно,  місіс   Шеклі
користувалася нею  під час війни,  коли  вугілля  вдень зі свічкою не можна було
відшукати.  В кінці  підвалу Чед помітив залізні двері, вкриті сірою фарбою. Він
натиснув  на ручку  — двері  відчинилися. Здається,  доля йому усміхається. Якщо
хтось  хотів непомітно проникнути в Касл-Хоум, через ці двері  він міг добратися
до другого поверху.

Чед  пригадав,  як ще  в дитинстві  він якось прилаштував  біля  чорного ходу до
бакалійної  крамниці хитромудру пастку: до дверей прикріпив дошку  і поставив на
неї відро з водою. Коли господар крамниці, спровокований другом Чеда, кинувся до
виходу, відро з гуркотом перекинулося. Сміху було! Правда, потім Чедові довелося
розплачуватися за витівку. Він навіть сісти не міг — так палали сідниці.

Надбаний у дитинстві досвід Чед застосував  і тепер. Тільки  цього разу  замість
відра він використав горщики та каструлі, позбирані  з усього  будинку, —  вони,
безперечно, створять неймовірний гармидер, якщо  комусь заманеться проникнути  в
Касл-Хоум через підвал.

Кімната, яку  місіс  Порджес  приготувала Чедові на  першому поверсі,  виявилася
досить  затишною.  На вікнах  висіли  строкаті  фіранки,  стіл прикрашали ваза з
квітами та маленька  настільна лампа. Проте  Чед вирішив ще одну ніч провести  в
спальні місіс  Шеклі. Він знав,  як впливає  на роботу  атмосфера  приміщення, і
зрозумів, що спальня покійної з  етажеркою і порцеляновими ангелами  з відтятими
головами для нинішніх роздумів йому вкрай необхідна.

Він зачинив віконниці, затягнув фіранки так,  щоб зовні не могли побачити світла
в кімнаті, і дістав блокнот.

Незважаючи на те, що він згриз майже весь олівець, на думку йому не спало нічого
кращого, ніж описати причини, які привели його в Касл-Хоум. А оскільки Джун була
за триста миль звідси і жодним словом не могла заперечити хоч одну з його думок,
Чеда раптом охопила настійна потреба розповісти їй на папері таке, про що вона й
гадки не  мала. Він так захопився, що забув про свою пастку, про дивну поведінку
місіс  Порджес;  він  забув  навіть, що перебуває в Касл-Хоумі  і що  хтось хоче
вчинити замах на його життя.

Шум, викликаний падінням горщиків та каструль, миттю повернув Чеда до дійсності.
Обличчя Джун, яке тільки-но витало перед його схвильованим зором, одразу щезло.

Чед прожогом  кинувся в  підвал  —  двері,  що вели  в  сад, були  відчинені,  а
невідомий, який намагався проникнути в будинок, уже зник.

Розчарований, він уже  хотів  був повертатися  назад, коли погляд його  впав  на
каністру. Можливо,  вона стояла  тут  і  раніше,  але  не виключено  й те, що її
притягнув з  собою незнайомець.  Так  і напрошувалось  припущення,  що таємничий
гість мав на меті облити гасом і підпалити  дерев'яні підпорки підвалу і мотлох,
що  був там.  Якби його  не налякав шум, то Касл-Хоум уже  б  палахкотів. Коли ж
припустити,  що Чед ночував  би в приготовленій для нього кімнатці і незнайомець
забарикадував би двері в хол, то Чед би просто згорів живцем. Це було б так само
правдоподібно, як і те, що Касл-Хоум уже два  сторіччя стоїть на  одній з вулиць
Крайстчерча.

Чед  сидів  у холі, коли  прийшла місіс  Порджес.  На ній було  голубе поплінове
пальто і прикрашений квітами капелюх. В руці вона тримала господарську сумку.

— Виявляється,  зараз час  пізніший, ніж  я гадала, — сказала вона,  глянувши на
годинник, який показував пів на дванадцяту.

— Сідайте! — наказав Чед. — Я повинен вас про дещо розпитати.

— Невже бідна місіс Шеклі знову вас потурбувала?

Чед, майже переконаний, що вона бере його на глузи, сміливо загарчав:

— Та сядьте ж ви нарешті! Може, сидячи, ви зможете розумніше відповідати мені?

Чи то продовжуючи гру, чи то справді налякавшись, місіс Порджес сіла на стілець,
глянула на Чеда безневинними круглими очима і прошепотіла:

— Що сталося, сер?

— Зараз я  запитую, а не ви! — відрізав Чед. —  Чому під час першої  зустрічі ви
назвали місіс Шеклі лихою і мерзенною особою?

— Гаразд, сер. Я скажу вам чисту  правду. Хай мені  бог помагає! Мені й самій не
по собі відтоді, коли мого бідного кота зарили в землю. Це було таке миле, гарне
звірятко! — місіс Порджес витерла хусткою очі.

— Радійте,  що тільки він лежить у землі! — просичав Чед. —  А тепер  викладайте
всю вашу чисту правду!..

— Я обдурила вас, сер, і каюся. Але ж я зробила це лише для того, щоб  допомогти
бідним  людям,  які  раніше постійно  бували в місіс Шеклі.  О сер, ви навіть не
здогадуєтесь, як важко буває самотній жінці з чотирма  дітьми, коли в неї димить
піч і жодна душа не бажає їй допомогти.

— Чи не місіс Мерчисон бідна жінка з чотирма дітьми? — наступав Чед.

— Ні, ні, сер, у  неї тільки  троє  діток. До речі,  буря зірвала  з її  будинку
половину даху, бідні дітки  вже тиждень шморгають носами.  Хіба  це справедливо,
сер? —  І  перш  ніж Чед устиг відповісти, вона  лагідним  голосом запропонувала
що-небудь приготувати на вечерю: тоді й розмова тектиме невимушеніше.



— Я не збираюся з вами  розмовляти, тим більше — невимушено! — відрізав Чед. — Я
хочу знати, яку роль у Крайстчерчі відігравала покійна  місіс Шеклі і чому хтось
весь час  прагне спровадити  мене  на  той  світ, використовуючи  то бритву,  то
отруту, то гас?

— Гас? — здивувалася місіс Порджес. А потім навіть не сказала, прощебетала, ніби
пташка в саду: — Ви маєте на увазі ту каністру, що стоїть у підвалі?

— Ви хочете сказати, що вона й раніше була там і що мені повилазило!

— Ох, знаєте, сер,  на людину іноді  таке нападе, що вона може мітлу вважати  за
злодія, а злодія за мітлу.

Вона підвелася і вийшла в кухню.

Чедові нічого не лишилося,  як піти вслід. Поки місіс Порджес ставила воду,  він
оглядав усе довкола. Велика плита викладена білою кахлею, в  центрі кухні стіл і
кілька стільців. Над столом висить мідна лампа.

Вода  закипіла,  тим часом місіс Порджес  дістала  з  буфета  блюдце  з холодною
закускою і кілька тарілок з різними салатами.

Коли  вона поставила перед Чедом склянку з чаєм  і присунула  пляшку з вершками,
він — хоч як це  дивно! — не міг позбутися думки, що й ці вершки  теж з отрутою.
Чед узяв пляшку й понюхав.

Місіс Порджес, яка за всім цим пильно стежила, зауважила:

— Я не отруйниця,  сер. Тільки попелицю в саду я пригощаю хімікатами. Це  єдине,
що я собі дозволяю. Всі інші  живі істоти мені милі-любі, не кажучи вже про таку
людину, як  ви… —  Помовчавши,  вона сама  відновила розмову про  покійну  місіс
Шеклі. — Була вона химерною  особою, та це  не заважало їй бути й дуже привітною
водночас. Вона мало чим відрізнялася від мене. Я  на все реагую щиро й відверто,
інакше не можу…

– І незважаючи на це, ви вже встигли нагородити цілий міх всяких  побрехеньок, —
буркнув Чед, пережовуючи їжу.

— Мушу признатися, я, звичайно, трохи кривила душею, але все від того, що хотіла
людям добра. Я була певна, сер, що ви шпигун.

— Шпигун?!

— Звичайно, сер. Лише тепер я  бачу, що моя  впевненість,  ніби  я  безпомилково
розбираюся в людях, мені ж і  помстилася. Але вчора  я була  твердо переконана в
тому, що ви належите саме до тих, хто ночами  порушує мій сон і наполегливо щось
шукає в будинку…  Чарівну  паличку,  чи  що?.. Гадають, що завдяки їй моя дорога
подруга подавала безкорисливу допомогу багатьом бідним.

— Яку саме?

— В тім-то й річ, сер, що я не знаю. Її манера діяти була надзвичайно таємничою.
До неї часто приходили нещасні люди прохати підмоги і, залишаючи Касл-Хоум, були
такі задоволені, немовби  одержали  тут  по  зливку  золота. Я  робила все,  аби
дізнатися, що  вона їм казала чи давала. Годинами простоювала навшпиньках під її
дверима,  боса  на  холодних  кам'яних  плитах,   намагалася  в  замкову  щілину
підгледіти, ставила моїй дорогій  померлій подрузі такі ж  хитромудрі запитання,
які  ставите ви мені, але зі  своїми  криміналістськими здібностями  я досягла —
даруйте на слові, сер — не більше, ніж ви.

— Отже, ви стверджуєте, що  не маєте найменшого уявлення про те,  що відбувалося
між місіс Шеклі і її відвідувачами?

— Ні, я  цього не стверджую. Правда, за її життя все для мене було оповите млою,
хоч я  й прочитала  всю літературу з цього питання, починаючи від Агати Крісті й
кінчаючи Рексом Стаутом.[Американський письменник,  автор  багатьох  детективних
романів.] Трохи розвиднилося мені тільки після  появи  в Крайстчерчі Мак-Гівена.
Це сталося тижнів через три по  тому, як моя дорога вірна подруга розпрощалася з
білим світом.

— Хто цей Мак-Гівен?

— Старий пірат. Але я вважаю його порядною людиною, хоч він і впіймався якось на
дрібниці, вирішивши, що для срібних ложок аптекаря Квентіна  його  дірява кишеня
буде надійнішим місцем, ніж шухляда буфета. Між  іншим, я скажу вам, чому він це
зробив. Влітку для колишнього моряка блукати — справжня втіха: завжди знайдеться
якийсь  курник,  де можна  переночувати.  Проте взимку  такій старій людині,  як
Мак-Гівен,  доводиться сутужно, і він марить теплим закутком. За  шість  срібних
ложок інспектор Абернаті міг дати  Мак-Гівену тільки три місяці — тим більше, що
йшлося  про  чайні  ложки,  які  належать  лицемірному Квентіну.  Але  ж  ні! За
клопотанням  доброго Джорджа старий одержав цілих  півроку  і  провів їх у нашій
гарній теплій в'язниці.

У  Чеда  знову  спалахнула  підозра, що місіс  Порджес  намагається збити його з
пантелику, і він суворо запитав її:

— Яке відношення має Мак-Гівен до таємниці місіс Шеклі?

— Коли  його випустили з  в'язниці, він,  майже ридаючи, прибіг  до  мене і став
благати хоча б голівку одної з цих голих фігурок. До речі, мене завжди дивувало,
чому  моя  подруга — звичайно така  сувора в моральному відношенні — зберігала в
себе ці  штучки… Коли  я  сказала  йому, що  викинула  на  смітник  повну валізу
порцелянових ангелів, він аж позеленів і пробурмотів, заїкаючись: «О боже! Ви не
повинні були цього робити!»  А  потім  миттю схопив заступ і помчав до смітника.
Ніколи  я  не бачила,  сер, щоб людина працювала  так  завзято  — за годину  він
перерив увесь смітник.

— Він шукав ангелів?

— Ну, звичайно, сер! Шукав так,  ніби  там  була скриня із  золотими дукатами. І
зрештою дещо знайшов: чотири цілих фігурки і силу-силенну голівок, ніжок, ручок,
крилець.

— Певно,  ці   ангели  до   певної  міри  служили   розпізнавальними  знаками! —
допитувався  Чед. — Той, кому  місіс  Шеклі  вручала таку штучку, міг пред'явити
якісь вимоги до таких товстосумів, як Фенвік, не ризикуючи одержати стусана?

— Висловлюєтесь ви досить образно, сер,  але цілком ясно. Так воно  і є. Замість
штурхана Мак-Гівен  одержав од  міської  ради, очолюваної шановним  бургомістром
Лоуелом, невеличкий будиночок і навіть трохи грошей, на які завів курей.

– І саме тоді  ви продовжили освячений небом шантаж, забравши в  Мак-Гівена  всі
фігурки?

— Деякі фігурки я знайшла і на смітнику. Я сію добро всюди, де тільки можу.

— А щоб запасу цих ангелів вистачило надовго,  ви їх, зрештою, побили  і замість
цілої фігурки вручали тим, хто просив допомоги, голівку чи ніжку?

— Так воно і є, сер. Тепер вам  зрозуміло, чому  я  злякалася, коли в Касл-Хоумі
з'явилися ви. Я була певна, що ви прибули з метою шпигувати за мною.

— Але ж яким чипом місіс Шеклі шантажувала фігурками шановних людей Крайстчерча?
Може, вона знала про якісь факти, що становили для них небезпеку? Цим можна було
б, звичайно, пояснити і появу духа покійної місіс Шеклі, і всякі  інші  казочки,
якими ви хотіли забити мені баки.

— Але зрозумійте, сер! Я робила це тільки для того, щоб налякати вас і вигнати з
Касл-Хоума. Я ж не знала, що й ваше серце прихиляється до бідних людей.

— Я гадаю, що справа тут вельми  серйозна, —  вголос висловив свої  думки Чед. —
Інакше такі типи, як Фенвік, власник універсального магазину  Бредбері чи пастор
Стерджен, не стали б просто так на коліна. А що справа  серйозна, то й ставитися
треба  серйозно до  всіх дрібниць…  І коли ж  почався шантаж на  користь  добрих
людей?

— Кілька років по  війні. Я  сама  без кінця  сушила голову  над тим, що ж могла
знати місіс Шеклі,  перерила весь будинок — від горища до підвалу, але нічого не
знайшла. —  Місіс Порджес  раптом  замовкла,  а  потім  провадила  далі:  — Ваше
запитання  допомогло  мені  згадати  деякі факти. Під  час  війни  неподалік  од
Крайстчерча   був  опорний   пункт   наших   військово-морських   сил,  у  місті
розташувалися  тисячі  солдатів:  на  узбережжі,  поміж  скель,  до  цього  часу
залишилися підземні бункери.

— Цікаво.  Там, де розміщені війська, часто відбуваються речі,  про які невідомо
громадськості. Ви знаєте адвоката Хаббарда? Як ви гадаєте, він допоможе нам?

Місіс Порджес заперечливо похитала головою:

— В  усій окрузі про нього відгукуються як про  людину чесну й порядну, яка вміє
зберігати таємниці.

Дзвінок біля дверей змусив обох здригнутися.  Була вже  година  ночі, за  вікном
свистів вітер, здалеку долинав шум прибою.

— Хто це? — місіс Порджес  злякано  прикрила  рукою  рот. — Чи не… чи не той, що
збирається вбити нас?

— Той, хто збирається вас убити, підкрадається тихенько ззаду…

— Боже мій! — швидко оглянулася місіс Порджес.

— … а не сповіщатиме про свою появу дзвінком. Так що можете піти й відчинити.

— Я?!

— Звичайно.  Якщо  за дверима  стоїть  вбивця, то, природно,  зустрітися  з  ним
віч-на-віч мушу я. А ви тим часом встигнете сховатися в каміні.

За  дверима  стояв  не  вбивця, а листоноша з  телеграмою в  руці.  Чед дав йому
шилінг.

Телеграма   була   від   Джун    і   повністю   відповідала   її   темпераменту:
«_Був_і_лишаєшся_впертим_віслюком_крапка_Все_ж_таки_приїжджаю_крапка_Зустрічай_у
_Брокслі_14235_крапка_Джун_».

— Кепські новини? — поцікавилася місіс Порджес.

— Все залежатиме  від того, чи в доброму  гуморі приїде моя подруга, —  відповів
Чед. — Якщо вона буде не з дусі, я попрошу вас сховати весь металевий посуд. — І
раптом спитав — У місіс Шеклі є родичі?

— Наскільки  мені  відомо, нема, — відповіла  місіс  Порджес. — Кажуть, що в неї
була небога, але й про неї багато  років  нічого не чути.  Одразу  ж після війни
виїхала до Канади чи Австралії.

Усе ж Чед вирішив  переночувати в кімнаті, приготовленій йому місіс Порджес. Він
уже по саму зав'язку наситився похмурою атмосферою Касл-Хоума.






7




Прибуття  лондонського  поїзда Чедові довелося  чекати майже  три чверті години.
Місіс  Порджес, яку він підвіз до Брокслі своєю  машиною,  поїхала  на  омнібусі
далі,  а  він,  щоб  згаяти час,  вивчав  на платформі  розклад руху  поїздів та
поглядав чи на сіре небо, куди кілька  труб  хімічного заводу випльовували клуби
жовтого смердючого диму. Нічого схожого на Крайстчерч  з м'яким чистим повітрям.
Пихкаючи, підкотив поїзд. З вагонів вийшло п'ять-шість пасажирів, але Джун серед
них  не було. Наступний поїзд з Лондона прибував тільки ввечері. Чед розсердився
і вирішив не чекати. Зрештою, до Крайстчерча можна дістатися на таксі.

Повернувшись  до Касл-Хоума, він  здивувався, що  вхідні  двері не зачинені. Чед
зняв  плаща  і  підійшов до каміна.  Місіс  Порджес зарані  поклала туди дрова і
приготувала смолисті тріски. Чед узяв коробку з сірниками, але одразу ж випустив
її  з  рук: за маленькою лавою праворуч  від каміна  він  побачив жіночу  ногу в
елегантному черевичку на високому каблуці. Жінці, що нерухомо лежала на підлозі,
було,  очевидно,  років сорок.  Широко розкритий  рот, здавалося,  вона  ось-ось
закричить.  Щоб  переконатися  в тому, що  вона мертва,  не  треба  було  навіть
перевіряти пульсу.

Нагнувшись, Чед  побачив, що її застрелено.  Очевидно, це  трапилося недавно, бо
тіло було ще теплим.

Він почав озиратися, шукаючи очима сумочку чи щось таке, завдяки чому він міг би
встановити  особу вбитої. Та не  знайшов нічого. Вбивця, мабуть, забрав  з собою
все.

А що, як убивця ще тут, у будинку? Чедові навіть  здалося, що він відчуває запах
пороху. Він вирішив  оглянути весь будинок, хоч ясно усвідомлював, що злочинець,
якщо він ще тут, може легко пристрелити і його.

Але  нікого  Чед  не знайшов.  А оскільки  в  Касл-Хоумі  не було телефону,  він
стрибнув у машину і помчав до поліцейської дільниці.

Джордж Абернаті сидів за письмовим столом і переглядав справи.

— Знову щось скоїлося? — запитав, уважно глянувши на друга.

— Так. Твій рай висаджено в повітря. В Касл-Хоумі лежить убита жінка.

— Нарешті! — кинув Джордж.

Кількома словами  Чед розповів усе, що з ним сталося після повернення з Брокслі.
Уточнивши  деякі деталі,  Джордж зателефонував  до  поліцейського  управління  в
Глазго.

Потім сказав Чедові:

— Не знаю чому, але  коли ти розповів мені про  все,  в мене  ніби  гора з  пліч
звалилася.

— Постає запитання:  хто  наступна жертва? —  Чед  не поділяв райдужного настрою
свого друга.

Вони сіли  в машину Чеда й поїхали  в  Касл-Хоум, —  щоб там,  на  місці, чекати
чиновників із Глазго.

На превеликий подив,  вони побачили перед ворітьми будинку  невеличку,  зеленого
кольору спортивну машину з лондонським номером.

— А це що? — Чед насупив брови.

Вони вбігли  в  хол, і  Чед зупинився, ніби  закам'янівши. Нога в  черевичку  на
високому каблуці вже не стирчала із-за лави, незнайомка щезла. А на її місці — в
Чеда похололо на серці — лежала Джун!

— Вона  жива-живісінька! —  вигукнув Джордж.  Він,  звичайно, трохи  переборщив,
оскільки вислів «жива-живісінька» Джун явно не пасував. Удар, який вона одержала
по потилиці, на кілька хвилин затьмарив їй свідомість.

Нарешті вона  розплющила очі, моргаючи, озирнулася,  ніби намагаючись второпати,
де опинилася, і глибоко зітхнула.

— Якщо  всіх  твоїх  гостей, —  сказала  вона,  звертаючись  до  Чеда, —  будуть
зустрічати  ударом  по голові,— о  боже,  як вона болить! — ти  невдовзі  станеш
самотнім, мій любий.

— Як ти сюди потрапила?

Він допоміг їй підвестися на ноги.

— З учорашнього дня, —  гордо заявила Джун, —  я власниця  розкішної машини, яка
дісталася мені за сто дев'ять фунтів і сім шилінгів. Де моя камера?

Джордж подав їй фотоапарат, і вона  поклала його собі  на  коліна так  обережно,
ніби це був не фотоапарат, а сире яйце.

Чед приніс з кухні пляшку віскі, три чарки і сказав, що Джун зараз треба випити.
Потім Джун розповіла, що з нею сталося.

Вона теж побачила мертву  жінку,  відсунула стіл і  нахилилася,  але несподівано
почула позад себе легке шарудіння.  Не встигла обернутися — удар якимось твердим
предметом поклав її поряд з незнайомкою, і ось тільки тепер вона очуняла…

— Невже ти не могла обернутися на секунду раніше, — з докором сказав Чед. — Тоді
б ми хоч знали, хто вбивця.

— Якби  я  обернулася на  секунду  раніше,  то  вже  на  віки  вічні  заснула  б
безпросипним  сном,  можеш  бути  певен.  Отож  дякуй  богові,  що  я  виявилася
неповороткою.

— Вона має рацію, — погодився Джордж. — Для вбивці, мабуть, надзвичайно важливо,
щоб  не розпізнали  не лише його,  а й жінку. Інакше він  би ніколи  не ризикнув
серед білого дня виносити труп з будинку. Але ж куди він подів її?

— Це повинна виявити поліція з Глазго, — зауважив Чед.

— Зараз ми  можемо  констатувати  лише  одне:  згідно з  вашими  описами,  можна
припустити, що жінка ця не з Крайстчерча, — сказав Джордж.

Незабаром прибули чиновники слідчої  комісії: старший  інспектор  Мідл, два його
молодих помічники і сивоволосий згорблений дідусь, поліцейський лікар.

Усіх дуже здивувало зникнення  трупа.  Ретельно оглянули будинок і територію, що
до  нього прилягала, але нічого не  знайшли. Кривава пляма на  килимі залишилася
єдиним   свідченням   того,  що  тут  сталося.  Старший   інспектор  Мідл  сисав
півблокнота, після чого  спокійно  залишив  зі своїми супутниками Касл-Хоум, так
нічого певного і не довідавшись.

— Якщо  ці панове докопаються до істини, — уїдливо кинув Чед, — я заткну в землю
залізний прут і чекатиму, поки він не проросте.

— В  Крайстчерчі  за  зовнішнім  благополуччям  приховуються   жахливі  речі,  —
пересмикнуло Джун.

— Можливо, —  задумливо сказав Чед. — Але поки  ми ще  нічого про це  не знаємо.
Мене, наприклад,  зараз  цікавить,  що  за  людина  ніжилася  на садовій  лаві у
Фенвіка? Ладен сперечатися, що він — родич місіс Фенвік і посідає досить помітне
становище в упорядкованому малесенькому  світі  високоповажного підрядчика. Чому
це так? Фенвік не видається людиною, яка без всякої  для себе вигоди може надати
притулок будь-якому зачуханому родичеві і створити  йому  легке життя. Може, ти,
Джордже, що-небудь знаєш про цю людину?

— Ні, не знаю, але я постараюсь довідатися.

— Мертва незнайомка щезла.  Якби я  не побіг до тебе і не лишив її  саму в холі!
Хоча б фотографію в найгіршому разі…

— Фотографії в нас немає. Що ж тепер базікати! — Джордж знизав плечима.

Джун вийняла з сумочки  люстерко, пудреницю та губну  помаду. Вона провела рукою
по  чорному  гладенькому волоссю, яке дивно контрастувало з  голубими очима. При
цьому вона удавала, ніби слухає краєм вуха розмову чоловіків.

Коли ж настала тиша, вона промовила кілька слів, які справили враження бомби, що
вибухнула:

— У мене є фотографія цієї  жінки. Перш ніж мене вдарили по потилиці,  я встигла
зняти  її  три чи чотири рази. Ти ж  знаєш, — вона обернулася до Чеда, — що  моя
камера завжди напоготові, навіть вночі, коли я сплю.

Обидва заніміли від подиву.

— Вам  вдалося  сфотографувати  вбиту? —  першим отямився Джордж. Чед проковтнув
слова,  які крутилися в нього на язиці, і подумав: «Ні, дідька лисого, тепер я з
нею не одружуся. Бути в шлюбі з такою меткою особою…»

— Чому ти не сказала цього одразу? — нарешті запитав.

— Ви не дали мені й слова вставити, — заявила Джун. — Ви розмовляли, розмовляли…
Типово  для чоловіків,  коли  вони  не  знають,  що  робити. —  А  потім  додала
ангельським голоском: — Я взяла з собою все необхідне. Якщо хочете, то віддрукую
знімки хоч зараз.

Не  минуло й години, як  вологі  фотографії  вже  лежали на  столі. На них  було
обличчя темноволосої  жінки з  високим, трохи випуклим  чолом,  прямим  носом  і
гострим підборіддям.

Джордж довго розглядав фотознімки і похитав головою:

— Мені вона не знайома. У всякому разі вона не схожа на злочинницю.

— Коли  б на обличчі злочинця було написано,  що  він злочинець,  то  вони б уже
давно  перевелися, —  зауважила  Джун. —  А  завтра   я  спробую  «клацнути»   і
загадкового родича  Фенвіка. Може, він відомий  поліції? — вона  повернулася  до
Чеда. —  Та й твою місіс Порджес не завадило  б  зафіксувати — в отруйниць у всі
часи були найбезневинніші обличчя.

Чед з понурим виглядом глипнув на неї. Потім сказав:

— Якби я поїхав  на  берег  Середземного моря,  то працював  би  спокійно,  а не
ганявся за злочинцями.

— Мені  час іти, —  Джордж  підвівся і взяв одну з фотографій. — Завтра вранці я
відправлю її до Глазго.

— А я завтра відвідаю  Хаббарда, сподіваюся, що за ніч я зумію підшукати слушний
привід, —  заявила Джун,  непомітно  взявши  до своїх  рук  кермо  влади. —  Всі
адвокати або самі шахраї,  або  зв'язані з  ними  найтісніше. Я  вже хоч  щось з
містера Хаббарда та витягну.

Пізніше, коли вони вже лежали в постелі, Джун сказала:

— Якщо  ти  будеш  обережно  ставитися до того,  що  тобі  подають  за столом, і
перестанеш вештатися по темних закапелках, то зможеш написати чудову книжку. Всю
цю історію,  певна річ,  треба подати  в  гумористичному плані і  відвести мені,
молодій, привабливій жінці,  яка  перевершила своєю  кмітливістю  криміналістів,
належне місце. —  Вона щасливо засміялася, а Чед подумав: «Можливо, й справді не
так  далеко від істини все те, що  я  наплів оцьому лицемірові Стерджену. Чому б
мені не  одружитися з Джун  і не зробити Касл-Хоум своєю  резиденцією, прогнавши
звідси всіх привидів?»

Перш  ніж  заснути, він знову  згадав  про покійну місіс  Шеклі,  про  безголові
порцелянові фігурки  з криваво-червоними шиями, і його  знову опосів страх,  але
набагато сильніший, бо тепер йому треба було боятися  не тільки за своє життя, а
й за життя Джун.






8




Наступного  ранку  адвокат  Хаббард сам  з'явився  в  Касл-Хоумі,  щоб  про  все
дізнатися на  місці. Це була людина років сорока  п'яти, трохи посивіла ї вельми
самовпевнена. Він одразу сподобався Джун.

Коли Хаббард увійшов, Джун з Чедом  сиділи за сніданком. Вона запросила Хаббарда
випити з ними чашечку кави.

Після  того, як адвокат докладно ознайомився зі всім, що  сталося в  Касл-Хоумі,
Джун,  немовби  намагаючись  уникнути  відповіді  на  деякі запитання,  перевела
розмову на інше. Вона заговорила  про останні  театральні  вистави в Глазго, які
Хаббардові були відомі не гірше, ніж їй.

Чед мовчки сидів поряд з ними за столом  і в  душі вважав  дотепні висловлювання
Джун  чисто жіночим  базіканням, а підтакування  Хаббарда — простою ввічливістю.
Адже його справді хотіли отруїти, намагалися перерізати йому горло,  а цим людям
не спало на думку нічого кращого, ніж баляндрасити про останню прем'єру Осборна.
Чед пересилив  нехіть  і  спробував зіграти  роль привітного господаря. Коли він
висловив  свою думку,  що  вбивцю  невідомої жінки  слід  шукати  в Крайстчерчі,
Хаббард похитав головою:

— Мені здається, ви не маєте рації. Той, хто здійснив убивство просто  в холі, а
потім. викрав труп, — не  тільки  безцеремонний,  а й  надзвичайно передбачливий
суб'єкт.  Все  передбачив  і  розрахував до останньої дрібниці.  Тут видно  руку
професіонального злочинця.

— А хто йому доручив спровадити жінку на той світ? Хто ця жінка? Що  вона робила
в Крайстчерчі, де, зрештою, її труп? — запитав Чед. Ставлячи  ці  запитання, він
чомусь подумав про склеп місіс Шеклі, про недавно  змащені ґратчасті  двері, але
наступної хвилини  сам  у  душі розсміявся  — надто  вже безглуздими і сміливими
здалися йому власні думки. Хаббард задумався.

— У  наші  дні  жінки  проникають  в  усі  сфери  життя, — сказав  напівжартома,
напівсерйозно. —  Чому не припустити, що ця жінка була членом злочинної банди, в
чомусь завинила, і її усунули?

— Мені видається це неправдоподібним, — відповів Чед. — Тоді поясніть, чому вона
опинилася саме тут, в Крайстчерчі, і як вона потрапила в Касл-Хоум?

— Не забувайте, — нагадав Хаббард, — що на узбережжі, миль за шість звідси, ще й
зараз  можна  побачити різні  укріплення,  бункери,  які  метрів  на п'ятнадцять
входять у  землю, в  скелях  обладнані  ангари для  підводних  човнів.  Тут  був
військовий об'єкт, який коштував державі величезні гроші, і, можливо, з минулого
в сьогоднішнє тягнуться якісь нитки.

— А можливо, це звичайнісінький шантаж, — мило усміхаючись, зауважила Джун.

— Можливо, й так.

— Якби  вбита  не зникла  і  її  вдалося  впізнати, —  промовив  Чед, —  поліція
обов'язково щось би довідалася.

— Так, —  погодилася Джун, — її  викрали  тому,  що  поліція  чи  хтось  інший у
Крайстчерчі досить швидко впізнали б її і таким чином натрапили на слід убивці.

— Правильно, — підтримав Хаббард. — Інакше й бути не могло.

— Я  хочу  вам дещо показати, —  несподівано  заявила Джун. Вона взяла  сумочку,
дістала ті фотографії, що зробила вчора, і розклала їх на столі.

— Ви знаєте цю жінку?

Хаббард узяв фотографії і уважно подивився на них.

— Ні, — відповів і після невеликої  паузи додав:  —  Дивно, у неї  такий вигляд,
ніби вона спить з розплющеними очима.

«Не знає він її, безсумнівно, — подумав Чед. — Так прикидатися людина не може».

— Це  вбита, — недбало кинула Джун. —  Я встигла її сфотографувати  до  того, як
злочинець поклав мене поруч  з нею, і  тепер  поліція  всієї  Англії намагається
встановити, хто ця жінка.

«І чого вона розквокталася, — подумки вилаявся Чед. — Якби Хаббард якимось чином
був причетний до цієї справи, то тепер він попереджений,  і старшому  інспектору
Мідлу,  незважаючи на всі його зусилля, буде легше знайти на Хеймаркет обручку з
діамантами, ніж вивести адвоката на чисту воду».

— Я  в захопленні від вас, міс Джун. — Адвокат поклав фотографії на стіл. — Коли
б  я наштовхнувся на труп, мені спало б на думку що завгодно, але сфотографувати
його я б не здогадався.

— А це моя  професія  —  фотографувати, — не  без  гордощів заявила Джун. —  Я —
фоторепортер.

— В такому разі можете вважати, що вам пощастило. Якби  в  убивці хоч на секунду
виникла підозра, що ви сфотографували мертву, вам би легким ударом не відбутись,
— впевнено проказав Хаббард.

Перед тим, як піти, він запросив Чеда і Джун до себе. Він з  радістю прийме їх у
будь-який день і сподівається, що вони познайомляться ближче.

— Прекрасна людина, — сказала  Джун, коли адвокат вийшов. — Мені здається,  що я
натрапила на  слід, який  може  привести  нас до  розгадки.  У  всякому  разі  з
адвокатом Хаббардом варто було познайомитися.

— Який слід?

— Дай мені подумати, ще надто рано про це говорити, — відповіла вона ухильно.

Ця риса теж була  характерна  для  неї: Джун часто напускала на  себе  таємничий
вигляд,  а  через  деякий  час  раптом  заявляла,  що  її  глибоко  обгрунтовані
припущення виявилися помилковими, але  що вони могли  б бути й правильними, якби
не деякі непередбачені події.

— Думай, думай, я не заперечую, — зауважив Чед. — Тільки май на увазі, що вдруге
не відбудешся таким легким ударом.

— Я буду уважною.

Вони глянули одне одному в очі і раптом  зрозуміли, що в них зараз одне бажання,
і це бажання змусило їх  забути і про Хаббарда, і про привиди  Касл-Хоума, і про
все інше.

— Ти  сварився,  що  я  досі  не  прибрала  в  кімнаті,  —   протуркотіла  Джун,
роздягаючись. — Але ж я мала рацію!  Навіщо складати постіль, якщо  через кілька
хвилин ти знову перевернеш її?

Цього разу Чед не заперечив.

Через деякий час, коли вони, щасливі і втомлені,  лежали поруч, Джун, позіхаючи,
сказала:

— Тепер можеш вибирати. Або ми поспимо до обіду, або візьмемо човна і поїдемо на
один з найближчих островів загоряти.

— Півдня валятися в  постелі! Ні,  це  не діло. —  рішуче промовив  Чед. — Вдень
треба щось робити. Поїдемо загоряти!






9




Похмурі скелі,  на які з  піною налітав  прибій,  прямовисно спадали  в  море, а
химерні залізобетонні бункери  здіймалися на  місцевості,  наче  міфічні  печери
циклопів.  Вони нагадали Чедові  про те, щоб він не  довіряв тиші, що  небезпека
чигає на них і недооцінювати її може тільки така оптимістка, як Джун.

— Який у них моторошний вигляд, — безтурботно показала пальцем на укріплення, що
височіли самотньо, Джун і засміялася, ніби моторошне і смішне — одне й те саме.

Моторний човен, який  належав Касл-Хоуму, вони знайшли після недовгих пошуків  у
невеличкій  бухточці  і незабаром взяли курс на скелястий острів, що був миль за
п'ять від берега.

— Саме так я  уявляла  рай, —  урочисто  вигукнула  Джун, коли вони вже  досягли
острова і почали шукати місце, захищене од вітру.

Ох Джун, Джун  —  для  справжнього  раю  ця  місцевість була  досить  убогою. На
кам'янистому грунті ні дерева, ні кущика. Лиш сірий лишайник покривав каміння, і
важко  сказати, як би  влаштувалися тут наші герої, коли б  не  захопили з собою
двох надувних матраців.

Заплющивши очі, Чед і Джун лежали мовчки, тільки іноді  обмінюючись фразами, які
складалися не більше ніж з півдесятка слів і нічого не означали:

— А тут розкішно!

— Вітер холоднючий!

— А я дуже зголоднів!

— А тут справді розкішно!

Проте Джун,  яка  могла заснути  бозна-де,  незабаром зовсім  замовкла. Тоді Чед
почав  водити  травинкою по  її плечах,  грудях, але  у відповідь  почув  тільки
сердите  бурчання.  Будь-яку спробу  порушити  чужий  сон  Джун  вважала  грубим
втручанням у найсвященніші права людини.

Через три години її розбудив шум моторного човна.

— Мені весь  час снився Хаббард, — заявила вона. —  Ми втрьох лежали на сонці, а
коли я  помітила, що можу припектися, мені  не  треба  було навіть  прохати його
накрити мене рушником. Він сам додумався.  Ой! — раптом голосно  вигукнула Джун:
глянувши  на  себе,  вона  побачила,  що  справді  припеклася,  бо  Чед  не  був
джентльменом  і  не  здогадався  накрити її.  Плечі, груди,  живіт  почервоніли,
здавалося, їх облили окропом.

Їй захотілося посваритися з Чедом.

— Це  через тебе я вся червона,  ти зробив це навмисне. Ти просто заздрив,  що я
можу спати де завгодно і коли завгодно.

— Я кілька разів хотів розбудити тебе, але ж ти лаялася.

— Отже,  тобі треба було взяти  приклад  з  Хаббарда  і  покласти на  мене  свою
сорочку, — сказала Джун з чисто жіночою логікою.

— Цей  Хаббард упадає біля тебе навіть уві сні. — Чед спробував обернути розмову
на жарт.

— Якщо тобі заманеться ревнувати мене до всіх симпатичних чоловіків, яких я бачу
вві сні чи зустрічаю в житті, в тебе з'явиться дуже багато клопотів, любий!

Вітер  посилювався,  а  що він  дув  з  материка, то  на  легкий зворотний  шлях
розраховувати було нічого.

Спустившись до води, вони не повірили своїм очам. Човен, правда, стояв на тому ж
місці, де його лишили, але був він у такому стані, що навіть Джун втратила мову.
Зникло  серце човна  — підвісний мотор. Замість нього лежали  два весла, пакет з
бутербродами й дві непромокальні спортивні куртки. На лопаті  весла злодій,  чи,
як  назвала  його  Джун,  безсоромний  грабіжник,  надряпав  крейдою: «Щасливого
повернення! Веслування — корисний вид спорту».

Незважаючи на те, що Чед був  міцний, дужий і вмів веслувати, сильний зустрічний
вітер робив свою справу —  вперед вони  майже не  просувалися. Швидко смеркло, і
Чед  втратив орієнтири. Побоюючись, щоб  їх не  занесло  у  відкрите море,  вони
повернули назад, до островів.

Після годинного  блукання вони натрапили,  зрештою, на скелі. Чи  то був  той же
острів, де вони загоряли, чи інший, невідомо, та це й не мало значення. Головне,
що вони знову відчули під ногами тверду землю і в безпеці могли провести ніч.

Лише  вранці другого дня Чед пригнав  свого човна  в  бухту Крайстчерча, і, коли
вони  нарешті ввійшли  в  хол Касл-Хоума,  мужність  знову покинула Джун. У  неї
навіть не вистачило сил скрикнути.

Коли вандали ввірвалися в Рим, вони напевне поводилися пристойніше, ніж невідомі
особи,  що відвідали цієї ночі  Касл-Хоум і вчинили  там  справжній  погром. Від
широких  дубових сходів  лишився тільки  кістяк,  дерев'яні  стінні панелі  були
зідрані. А що коїлося в їхній затишній кімнатці! Ліжка, можна сказати, більше не
існувало, воно  перетворилося на купу  дощок,  звалених біля стіни, всі  матраци
розпороті. Повногруді ангели, що стояли на етажерці, щезли.

А як реагувала на все це місіс Порджес? З'ясувалося, що в неї і в Джун було дещо
спільне, а саме — здатність міцно й солодко  спати навіть під час землетрусу. Та
коли   Чедові  вдалося  розтермосити  її,  він  зрозумів,  що  здатність  ця  не
природжена, а пояснюється двома пляшками портеру, які порожні стояли біля ліжка.

«Тепер мені нічого турбуватися про свою книжку, — подумав Чед. — Те, що скоїлося
за  ці дні, містить у собі  досить  усякого чортовиння та  безглуздя. Важко буде
тільки розплутувати весь цей клубок».

Місіс Псрджес впала у крісло. Погром, влаштований кимось у Касл-Хоумі, подіяв на
неї дужче, ніж трагічна смерть улюбленого кота. Але Чед знав, що треба  робити в
таких ситуаціях. Він згадав свій візит до підрядчика  Фенвіка, згадав і те, що в
кишені його старих кордових штанів лежала відбита рука порцелянового ангела. Він
дістав її і поклав на коліна місіс Порджес.

— Після сніданку ви  засвідчите свою повагу Фенвікові і за допомогою  цієї ручки
дасте, так би мовити, йому зрозуміти,  що він  повинен  до завтрашнього вечора —
гадаю, такий термін ми зможемо йому відпустити — знову навести лад в Касл-Хоумі.

Обличчя місіс Порджес просвітліло.

— Ваша правда, сер. Якщо я тицьну йому під ніс цю штучку, він із шкури вилізе, а
все зробить.

Перш ніж  влягтися спати  на  перини покійної місіс Шеклі,  Чед  попрохав  місіс
Порджес зайти до  інспектора Абернаті  і розповісти йому  про все, що трапилося.
Хай він сам навідається в Касл-Хоум — але не раніше, ніж о четвертій годині.






10




— Зупиніться! Не пийте кави — спершу треба переконатися,  що вона  не отруєна, —
вигукнула  Джун,  побачивши,  що Джордж Абернаті  підніс  чашку до губ. Той звів
брови.

— Не дивуйтеся, в цьому будинку я ні за що більше не відповідаю, — пояснила вона
свій переляк.

Джордж вийняв з кишені форменої куртки якогось папірця і розгорнув його.

— Ви знаєте, чим хотіли спровадити на той світ Чеда? — запитав він.

— Ви маєте на увазі отруту у вершках?

— То була не отрута, а проносне. — І перш ніж Чед устиг дати вихід своєму гніву,
додав: — Ти гадаєш, воно не  шкодить? У великих дозах може викликати кровотечу і
судому, прикути  людину  на кілька днів до лікарняного ліжка. Очевидно, невідома
особа цього й добивалася.

— Від трагічного до смішного  один  крок,  навіть у цьому випадку, — філософськи
виголосив Чед.

Джордж витяг з кишені інший папірець. Та не встиг вимовити й слова, як з'явилася
місіс Порджес. Її обличчя сяяло, ніби вона виграла велику битву.

— Яка перемога, сер! Таке мені не часто доводилося переживати, — сповістила.

— Він погодився прислати людей? — поцікавилися Джун.

— Спочатку він так загарчав, що, здавалося, роздере мене на шматки, але потім…

— Після того, як ви показали йому порцелянову ручку?

— Так!..  Вона  справила  на  нього таке  враження,  ніби  в  його  дім  ударила
блискавка. На прощання вій мало не цілував  мені руки.  І обіцяв прислати  людей
завтра  ж, і  з самого  ранку.  Ця ангельська ручка, —  місіс Порджес  витягла з
обтягнутого червоним оксамитом ящичка порцелянову ручку  і з любов'ю дивилася на
неї, —  коштує  дорожче, ніж  чарівна  лампа Аладдіна.  Побачивши її, навіть сам
диявол  замість  того,  щоб  мучити  бідних  грішників,  став  би  пригощати  їх
лимонадом.

— А ви щось довгенько там були, — зауважив Чед.

— Я  на якийсь час перетворилася на  детектива, тобто  хотіла  вам допомогти. Ви
навіть не  уявляєте, який рев  здійняв  містер  Фенвік,  коли вирішив, що я  вже
пішла. Його  дружина  мало  не  зомліла —  так він паплюжив її разом з  братиком
Робертом, який заварив усю ту кашу.

— Де ж ви сховалися? — поцікавився Джордж.

— Я  вийшла  з будинку, а потім прослизнула  назад  і  принишкла біля вікна його
кімнати. Воно було відчинене, і я все чула.

— А що він казав про цього Роберта?

— Що той злочинний елемент і  ганебна  пляма  на всій їхній родині і що його  не
варто було викликати до Крайстчерча.

– І більше нічого?

— Не знаю. Я мусила залишити свій пост, бо хтось наближався  по стежці  з саду і
мене могли помітити.

Вона зробила звичайний реверанс і пішла до своєї кімнати переодягнутися.

— Розповідь про Роберта досить цікава, — підсумувала Джун.

— Я  надіслав  його фото до  Глазго і  вже одержав відповідь, — сказав Джордж. —
Роберт Уейд відомий  поліції  так добре,  як може бути  відомий  тільки запеклий
злочинець. Навіть Інтерпол завів на нього справу. Зухвалими крадіжками в готелях
він зажив собі, так би мовити,  міжнародної  слави.  Хоч  де б він  з'явився:  в
Каннах, Ніцці,  Брайтоні  чи  у фешенебельному  лондонському  готелі, —  поліція
одразу ж напоготові. Лише  раз йому не пощастило. Якось під час танцю він зняв з
герцогині  Честервуд намисто  й  дорогоцінну брошку з діамантами. Але цього йому
було замало,  і  він спробував викрасти ще й  сережки. Тут  і спіймався, бо його
дама  виявилася  не такою п'яною,  як він гадав. Крім того,  йому  приписують ще
цілий  ряд  зухвалих  крадіжок  у  готелях,  які  він  здійснив  з   незвичайною
спритністю. Але поліції,  за винятком одного  разу, ніколи не вдавалося  викрити
його.

— Молодчина! — вихопилося в Джун.

— Він що,  приїхав  сюди  прямо  з в'язниці? —  запитав Чед. — Коли я  позавчора
зустрівся з ним, у нього був далеко не джентльменський вигляд.

— Можливо,  саме виглядом він дратує своїх родичів, яких порошинка, що випадково
залетить  у  вікна, дратує, немов  розлючений буйвол,  який  увірвався в  дім, —
висловила припущення Джун.

— У всякому  разі  сюди  він  приїхав  не відпочивати, — зауважив  Чед. —  Його,
напевне,  викликали  милі  родичі. Навіщо?  Б'юся об заклад, саме він,  і  ніхто
інший, нишпорив по Касл-Хоум. у  і все перевернув  догори дном. Тепер нам  треба
дізнатися, що він шукав і чи знайшов що-небудь.

— Не думаю, що він причетний до вбивства. Злочинці його штабу навіть не носять з
собою  зброї,  вбивство для  них  так само  виключено, як для проповідника Армії
порятунку, — категорично ствердив Джордж.

— Причетний він  до вбивства чи ні, ми  все  одно  повинні  з  ним поговорити  і
спробувати загнати його на слизьке.

— Приперти Роберта Уейда до стінки,  мабуть, набагато  важче, ніж  піймати в'юна
намиленими руками.

— Все буде залежати від того, хто і як розмовлятиме з ним. У мене таке відчуття,
ніби  ми симпатизуємо  один одному, —  сказав  Чед. — А вбивство,  незалежно від
того, чи причетні  до нього його милі родичі,  чи  ні, посилить у ньому  бажання
викласти все. Але ми повинні поспішати, щоб він не вислизнув од нас.

— Якщо  ти збираєшся  з  ним  розмовляти,  я  хочу  бути присутньою при цьому, —
ультимативно заявила Джун. — Напевно, він  цікава людина, а мене завжди тягне до
цікавих чоловіків.

— Твій потяг до  цікавих чоловіків починає мене нервувати. Спершу Хаббард, тепер
Уейд, а коли ми знайдемо злочинця, який убив незнайомку й огрів тебе  по голові,
то, мабуть, виявиться, що ти до краю захоплена й ним.

– Історичні романи кишать  вбивцями,  до  яких будь-яка жінка  може мати  цілком
природний потяг, незважаючи  на  те,  чи  є на  її  голові  корона,  чи  нема, —
відпарирувала Джун і раптом  засміялася. — Я зараз хотіла уявити, як ти сидиш на
троні  в  горностаєвій  шубі,  з короною на  голові,  і, признаюся,  мені  це не
вдалося. Таке місце тобі абсолютно не пасує.

— Просто ти  не віриш у мої сили. — Чед  вибив трубку й підвівся. — Нам не можна
марнувати час, я негайно йду до Фенвіків і спробую поговорити з Робертом Уейдом.

Джордж схвально кивнув:

— Ми  чекатимемо тут. — І, обернувшись  до Джун, додав  з усмішкою: —  Щоправда,
співрозмовник з мене нікудишній.

— Дрібниці, —  втішила  його Джун. — У мене багата  фантазія. А щоб надати нашій
розмові бентежної принади, я спробую уявити, що  саме ви — ватажок банди вбивць,
яка діє тут, в Крайстчерчі. Адже такий варіант теж можливий, чи не так?






11




Коли Чед запитав у місіс Фенвік, чи  не  зможе він поговорити з Робертом Уейдом,
та кинула на нього такий погляд, яким можна було б просвердлити стіну.

— Ми  більше не маємо  нічого спільного з Робертом,  і я не знаю, де він, — сухо
відповіла вона і хряпнула дверима перед самим Чедовим носом.

Тоді Чед почав міркувати, де він зможе натрапити на слід Уейда, а потім, немовби
щось раптом осяяло його, помчав машиною до  базарного майдану.  Там була кінцева
зупинка  багатьох автобусних  маршрутів,  які  з'єднували  Крайстчерч  з  іншими
містами, в тому  числі  і з Брокслі. Чед зупинив машину перед пивничкою «Пірат у
діжці»  і  хотів було підійти до квиткових кас,  але несподівано кинув  погляд у
відчинені двері пивнички й зупинився.

Придивившись,  він переконався, що очі йому не зрадили, хоч Роберта Уейда  майже
неможливо було  впізнати.  На  ньому —  модний,  пошитий у першокласного  кравця
костюм, а валіза  коштувала, певно, фунтів двадцять, не менше. Перш ніж сісти на
табуретку поряд з Робертом Уейдом, Чед оглянув приміщення пивнички. З обох боків
були  ніші у  формі  величезних  діжок,  де  відвідувачі  ховалися  від  цікавих
поглядів. У проході між «діжками» з низької стелі звисали моделі старих фрегатів
та  каравел, опудало крокодила і  надзвичайно довгий, моторошний «меч» меч-риби.
Певно, все це були речі  часів Мердока, легендарного капітана,  ватажка піратів.
Ножі, шаблі,  кинджали морських розбійників, що прикрашали  стіну позаду стойки,
мали нагадувати відвідувачам  про  те, як у давні-прадавні  дні капітан Мердок і
його хоробрі  соратники мили у віскі  свої закривавлені руки і пропивали в цьому
шинку награбоване багатство.

— У мене таке передчуття, наче ви мене розшукували,  щоб  поговорити зі  мною, —
сказав Роберт Уейд. — Викладайте, в чім річ.

Він був у доброму настрої і зовсім не здивувався появі Чеда.

— Ви, я бачу, збираєтеся втекти від своєї улюбленої сестриці, втекти надовго? Що
ж, я вас цілком розумію, — Чед наслідував жартівливі інтонації Уейда.

— Нічогісінько  ви  не розумієте, —  заперечив  Роберт з таким виглядом, ніби  в
нього болять зуби. — Якби ви познайомилися з моєю сестрицею і її чоловіком трохи
ближче,  то у вас, як і в мене, було б єдине бажання:  назад у в'язницю,  тільки
метрові мури можуть відгородити вас од таких родичів.

Уейд, не  соромлячись, —  він,  очевидно, підозрював,  що Чед поінформований про
його  славне життя, — заявив, що два роки в'язниці  за спробу викрасти сережки —
абсолютно справедлива кара, бо він припустився при цьому такого промаху, на який
не мав ніякого права.

Звалив  до  одної  купи  професіональні  інтереси  й  особисті,  якщо  можна так
висловитися. Справа в тому, — що дама була не  тільки п'яна — а такі жінки, коли
вони  ще  не  втратили   розуму  і  лише  перебороли  природну  сором'язливість,
притягують  мене більше, — вона  була ще й справжньою леді, серце  якої належало
мені. Ви розумієте, що я маю на увазі?

Чед ствердно кивнув.

— А як вам сиділося у в'язниці, не дуже кепсько? — щиро поцікавився він.

— Ні, я  б  цього не сказав, —  почав  Уейд. —  Ви  знаєте,  мене призначили там
помічником  бібліотекаря,  і  я   одержав  чудову   нагоду  грунтовно  займатися
самоосвітою, надто вивчати  історію Англії дев'ятнадцятого  — початку двадцятого
сторіччя. Таке удосконалення знань вкрай необхідне у нашій професії.

— Необхідне? Як це розуміти? — Чед подивився на нього здивовано.

— Зараз поясню. Бачите, коли  наша славна  імперія перестала бути імперією, а  з
колоній  почали повертатися  додому  колишні генерали  й чиновники, то одразу  ж
виникла  необхідність навчитися  вести з  ними  розмову…. З  генералами найкраще
теревенити  про  виграні  війни.  Починаєш  підхвалювати  його,  лоскочеш   йому
ідіотську пиху,  а  потім — ще до того, як  він встигне  отямитися, — позбавляєш
багатого бевзя надто тяжкого гаманця.

— У мене до вас ще одне невеличке запитання, — перебив його Чед. — Скажіть, адже
це ви  — тільки дивіться мені в очі, —  це ви  довели Касл-Хоум до такого стану,
наче там носороги у волейбол грали?

— Я зробив не тільки це! — Уейд знову перехилив чарку і навіть пустив сльозу від
розчуленості. — Мотор з вашого човна  теж зняв я, і зараз він лежить десь на дні
моря.

— Так, чудову ніч довелося мені провести на острові! Приємне товариство, навколо
— ні душі. Я ніколи цього не забуду, друже, — запевнив його Чед. —  Може, людина
з бритвою в руці, людина, яка постинала голови з моїх ангелів, — це теж ви?

— Звичайно, — з гордістю  зізнався  Уейд. —  Але  бритва  існує тільки  у  вашій
фантазії, я користувався  виключно інструментом, що складається  з ножа, ложки й
виделки. —  Він  зробив коротку паузу. — А тепер,  з вашого дозволу, запитаю  я.
Скажіть, чи не  вам  я  повинен  дякувати  на оцю ґулю? —  Він  нагнув голову  й
постукав пальцем по потилиці.

— Ви маєте на увазі пастку, яку я поставив у підвалі?

— Я так і думав… Але я не образився, ви були, так би мовити, нічним сторожем, що
охороняв самого себе. — Реплікам Уейда не бракувало дотепності.

— А що ви скажете про каністру з гасом?

— Вона  вже була в  підвалі, коли  я вперше спустився туди.  Я не звик спалювати
своїх жертв живцем. Я вважаю це звірством…

— А історія з вершками? — доскіпувався й далі Чед.

— Ви маєте на увазі отруту? — голос Уейда затремтів од сміху.

— Проносне, — сухо  уточнив Чед. —  Але  у  великих  дозах  воно може діяти,  як
отрута.

Уейд підняв руку.

— Клянусь,  що  не мав до  цього ніякого стосунку, — а що  не було  біблії,  він
підвів очі до неба або, точніше, до прокуреної стелі пивнички.

— А хто ж до цього причетний? Може, ваша улюблена сестриця?

— Ви  маєте на  увазі цю  стару  козу, вічно  набурмосену святенницю,  цю ходячу
подушку для голок? — Уейд вимовив ці слова з такою ненавистю, що засумніватися в
їхній нещирості було просто неможливо. Він цілу  хвилину жадібно ковтав повітря,
перш ніж знову повернувся до  душевної  рівноваги. Потім сказав: — Друже, цілком
можливо, що  це справа її рук. Це така підступна  особа,  що  я  із задоволенням
вручив би орден тому, хто спровадив би її на той світ.

— Я хотів би поставити ще  одне важливе запитання, дуже важливе. Мова  піде  про
людське життя, яке для вас, я гадаю, священне.

— Так, людське життя для мене священне, людина живе тільки раз.

— Хто вбив у Касл-Хоумі жінку і забрав труп?

Уейд миттю став  таким тверезим, немовби весь цей час пив  тільки содову воду, а
не перехилив сім-вісім чарок віскі.

— Яку жінку?

Чед розповів про те, що сталося.

Очі Роберта Уейда примружились, підборіддя видалося вперед.

— До цієї хвилини я нічогісінько про вбивство не знав, — промовив, ледь ворушачи
губами, Уейд. — Але деякі думки з цього приводу у мене є…

— Які саме? — поквапився Чед.

— Цього я вам  не можу сказати. Скажу лише: якщо моє припущення справдиться хоча
б частково, декому доведеться відповідати серйозно.

— Ви гадаєте, ваші родичі причетні до цього вбивства?

— Від  них  можна  всього  чекати, —  відповів  Уейд. — У  них навіть  вистачить
нахабства звинуватити у вбивстві мене. Вам обов'язково слід передати нашу бесіду
інспекторові?

— Джордж Абернаті — мій близький друг, і якщо я йому про що-небудь  розповім, то
можете  бути  певні, він сприйме  все  так, як  і  я.  Інакше кажучи,  можете не
турбуватися  — труп незнайомки не  шукатимуть  у вашій валізі. Але щоб поставити
всі крапки над «і», я хотів би одержати від  вас ще  одне пояснення, яке  розвіє
мої останні сумніви.

— Мабуть, ви  хочете  дізнатися,  що  я шукав  у  Касл-Хоумі? —  Уейд  вцілив  у
«десятку». Саме про  це хотів дізнатися  Чед. — Гаразд, я скажу  вам.  Я перерив
увесь будинок, шукаючи бляшану скриньку.

— Що ж у ній зберігається?

— Цього я  не знаю.  Якісь документи, що  компрометують  мого  шуряка  й  людей,
зв'язаних з ним.

— Добре, я вам вірю. Може, ще по чарчині?

— По  останній.  Мені зараз їхати, а я не хотів би позбутися шоферських  прав, —
при моїй професії це може вилізти мені боком.

— Навіщо вам права, якщо ви їдете автобусом?

— Хто вам  сказав, що я  збираюся їхати автобусом? —  на  обличчі Уейда застигла
усмішка, його злість ніби випарувалася. — Я  хотів би дати вам добру пораду. Ви,
мабуть, теж спробуєте  відшукати скриньку з документами. Це буде марна праця. Ви
не  знайдете її,  коли  наміть  розпиляєте  будинок  на  дрібненькі  шматочки. В
Касл-Хоумі  скриньки нема, це абсолютно точно, її не може там бути, бо я знайшов
би її, — сказав Уейд. А потім додав повчально: — В  нашій  професії, так, як і у
всякій  іншій, немало і халтурників, і знавців, і майстрів вищого класу, «зірок»
першої величини.  І я, дарма  що скромний, хотів  би заявити вам категорично, що
належу саме до «зірок». І справа тут не в п'ятнадцятирічній практиці, не в сотні
готелів,  де  мені  довелося  побувати,  а  в  природжених здібностях. Це  шосте
почуття, щось  трансцендентальне. І якщо  вже в  якійсь  кімнаті  чи  в  якомусь
будинку я нічого не знайшов, то, запевняю  вас,  справжній  ясновидець теж  піде
звідти  з порожніми руками. Хтось  забрав  скриньку з Касл-Хоума —  це так  само
точно, як і те, що «Великий Бен» все ще височить на березі Темзи.

— У вашій особі країна втратила справжнього поета, — захоплено зауважив Чед.

— Не поспішайте з  висновками, —  Уейд сковзнув з  табуретки. — Адже в будь-який
момент може статися — в житті всяк буває, — що я потраплю в лабети юстиції, цієї
продажної дівки, і ось тоді — справа вже  вирішена — я почну писати мемуари, ось
тоді  в мені  прокинеться справжній художник. І людство дізнається, що все  своє
життя я тільки те й робив, що збирав матеріал для небувалої книги…

— Я теж збираю матеріал для книги.

— Якщо ви справді закохані в свою подругу — миловидне дівчисько, тільки язичок у
неї, ніби  квітник, зарослий кропивою, — то  пораджу застрахувати своє  життя на
кругленьку  суму,  це   ніколи  не   зашкодить. —  Після  цієї  досить  образної
характеристики Джун і категоричної поради  Уейд зібрався йти,  але не встиг. Вже
по тому, як  відчинилися  двері і як ними  хряснули, співрозмовники збагнули, що
хтось увійшов з далеко не миролюбними намірами.

Це була місіс Фенвік. Те, що вона задумала якусь капість, не викликало найменших
сумнівів, але чоловіки чекали наближення небезпеки напрочуд спокійно,

— О! Це ти, дорога сестричко! — привітав її Уейд. — Ти, мабуть, прийшла зі  мною
попрощатися і випити  за моє здоров'я подвійну порцію віскі? — Він зробив паузу,
а потім, уже сухо, додав: — Ти — змія в крокодилячій подобі!

— Де моє намисто?

— Невже  ти  прийшла заради нього?  Не турбуйся,  воно в такій же  безпеці, як у
сейфі англійського банку.

Місіс  Фенвік володіла дивовижною здатністю: вона могла без перепочинку виливати
на свою  жертву нескінченні потоки  найогидніших  слів. Але цього разу вона  без
зволікань перейшла до рішучих дій. Блискавично схопивши  валізку за ручку,  вона
обернулася і пішла до виходу.

Це  анітрохи не  збентежило  Чедового співрозмовника.  Уейд повільно  допив свою
чарку і лише тоді, коли місіс Фенвік дійшла до дверей шинку, звернувся до неї:

— Хвилинку, дорога сестричко, а що тобі відомо про труп?

— Який труп?

— Той, що оцей пан знайшов у холі свого будинку і який потім раптом зник.

На обличчі місіс Фенвік можна було прочитати і розгубленість, подив, і сум'яття,
і  навіть жах.  Напевно,  ця звістка так паралізувала  її, що пальці, які  мають
шпику хижої птиці, мимовільно розчепірилися, і валіза упала на підлогу.

Уейд взяв свою  чарку, але, побачивши, що вона порожня, з сумною міною  поставив
її на стойку.

— Англійська поліція, дорога сестричко, — найкраща в світі, якщо йдеться про те,
щоб  вистежити і  схопити вбивцю, це  безсумнівно. Господи,  врятуй  королеву! —
додав Роберт без будь-якого зв'язку.

— Навіщо ти мені  все  це  кажеш, яке відношення  до вбивства я маю? —  запитала
місіс Фенвік, але цього разу властивих її голосові злісних ноток не було чути.

— Не  знаю — ти маєш до нього відношення,  чи твій  золотенький чоловічок, чи ви
обоє, чи  хтось із вашого шановного товариства, — мене це, власне, не  цікавить.
Цим питанням  займеться  поліція. Я ж прошу тебе  одне: не розказуй мені  казку,
ніби ти про це нічогісінько не знаєш.

— Я нічого не  знаю ні про труп, ні про його зникнення, ні я, ні Джеймс не маємо
до цього ніякого відношення.

— Поліція  не  повірить твоїм  казочкам, не вірю  їм і я, — Уейда раптом охопила
лють. — Ти  напевне  щось  про  це  знаєш,  адже  воно  тісно  пов'язане  з  тим
дорученням, яке я одержав від вас.  І незважаючи на це, ти змусила мене обшукати
Касл-Хоум і тим самим накликала на  мене підозру, ніби я якимось чином причетний
до  вбивства. Якби  моє минуле  не  було таким бездоганним щодо цього, інспектор
Абернаті вже  давно  кинув би  мене за грати, і я  не мав  би ніякої  можливості
довести, що  оці руки, —  він  розчепірив свої довгі пальці, — не пролили жодної
краплини безневинної крові. Ось як. І тепер тобі, мабуть, буде зрозуміло, чому я
взяв, як  відшкодування, ці нещасні  фамільні коштовності, які самі по  собі  не
варті навіть тисячі фунтів, і чому я збираюся зберегти їх у себе.

Місіс  Фенвік не знала,  що їй робити; потім,  всупереч  будь-якій логіці, знову
схопила валізу й мовчки попрямувала до дверей.

— Там тільки брудна білизна! — усміхаючись, крикнув Уейд. —  Надішли  її мені до
Лондона, коли випереш та випрасуєш!

Коли місіс Фенвік зачинила за собою двері, Уейд звернувся до Чеда:

— В  нагороду за вашу стриманість у цій сцені я хочу дати вам цінну пораду. Якщо
ви  підозрюєте, що  вбита коли-небудь жила  в  Крайстчерчі  і  має відношення до
загадкових  подій у  вашому  будинку,  зайдіть,  до Девіда Лайнора,  архіваріуса
газета «Крайстчерч таймс». У нього феноменальна пам'ять. До того ж його  архів у
такому зразковому стані,  що він спроможний відповісти на будь-яке запитання, що
стосується цього гніздечка.

Міцно потиснувши Чедові руку на прощання і надавши йому можливість розрахуватися
з шинкарем, Роберт Уейд вийшов з  пивнички.  Коли  через кілька  хвилин Чед  теж
опинився на майдані, його чекала нова  несподіванка:  машини не було. Деякий час
Чед  стояв,  ніби очманілий, а потім, охоплений  лихими  передчуттями, плюнув на
бруківку і побіг  до того  місця, де залишив  машину. До  дерев'яного  стовпчика
голкою  від  краватки  була приколота  записка  з вельми лаконічним  змістом: «Я
позичив на кілька годин вашу машину.  Ви  заберете її в Брокслі на майдані перед
вокзалом.  Витрати  пального  будуть повернуті.  Зі щирим вітанням.  Ваш  Роберт
Уейд». Чед довго розмірковував над тим, — сердитися йому чи сміятися, але врешті
не витримав і розреготався.






12




На  терасі  Касл-Хоума, звідки  можна  було бачити ряд старих дерев,  освітлених
променями  вечірнього  сонця,  сиділи  Чед  Олів'є,  Джун   і  Джордж  Абернаті.
Обговоривши всі  можливості і зваживши кожен  крок, який необхідно було зробити,
вони  дійшли одностайного висновку,  що  Чедові  потрібно  негайно, сьогодні  ж,
навідатися  до  архіваріуса  газети «Крайстчерч  таймс».  Чед  зателефонував  до
Лайнора і домовився зустрітися з ним у редакції близько шостої.

— Коли хочете  здобути його прихильність, сер, — сказала, з'явившись на  терасі,
місіс Порджес, — то на самому початку розмови скромно докиньте кілька  зауважень
щодо жіночої статі.

— Жіночої статі?  Але ж він  увесь  вкритий  архівним пилом! Хіба його цікавлять
жінки!

— Він,  очевидячки,  старий  розпусник  і  потайки займається  цим… —  висловила
припущення Джун.

— О боже, що ви кажете! — місіс  Порджес жахнулася. — Навпаки!  Він з  недовірою
дивиться  на  кожну спідницю!  Жінки  для  нього — страховиська, причина  всього
лихого на землі. І він краще буде цілий місяць ходити  в невипраній сорочці, ніж
доторкнеться до когось з нас кінчиком пальця.

— Старий  телепень! —  стисло  прокоментувала Джун. — Але  нічого, Чед, ти з ним
порозумієшся, адже ти теж майстер на всякі огидні визначення, коли мова заходить
про заслуги й переваги жінок.

– Інакше бути не може! Вся справа в досвіді. А шість років, які я живу  з тобою,
— цілком достатній строк, щоб зробити правильні висновки.

— Він  хотів  не  це  сказати, —  з  непотрібною  квапливістю  втрутився  Джордж
Абернаті. Він ще не звик до їхньої манери розмовляти.

— До того ж ви ще повинні врахувати, — провадила далі місіс Порджес, — що Лайнор
—  вільнодумець  і,  отже,  запеклий  ворог  пастора.  Якщо  ви  ніби  ненароком
натякнете, що  не завадило  б знову ввести інквізицію, щоб  на  маленькому вогні
підсмажувати таких  людей, як Стерджен, ви обов'язково завоюєте його  симпатії і
дізнайтеся, про що захочете. А він знає все, що стосується Крайстчерча.

Без чверті шоста Чед вийшов з Касл-Хоума і попрямував до міста.

Будинок, в якому  містилися  редакція  і  друкарня  консервативної  газети,  був
збудований два, а може,  й три століття тому. Навіть у яскравий сонячний  день у
його вестибюлі, кімнатах, на сходах і в лабіринті коридорів панували сутінки.

Коли  скрипучими східцями Чед піднявся нагору, двері архіву раптом відчинилися і
з  них вислизнула  дівчина з книжками під пахвою.  Вона задоволено  усміхалася й
насвистувала мотив модної  пісеньки.  Чедові  згадалися слова  місіс Порджес про
ставлення Лайнора до жіночої статі, і він швидко обернувся.

— Одну  секундочку! —  він підійшов до  дівчини, яка зупинилася  на  сходах. — Я
хотів  би  поговорити з містером Девідом  Лайнором,  але, так мені  здається,  я
помилився дверима.

— Ні, ви не помилилися, — дуже привітно відповіла юна пані.

— Мені сказали, що містер Лайнор надто… — Чед підшукував потрібне слово, — надто
негативно ставиться до жінок, особливо до молодих і вродливих. Такий собі старий
буркотун.

Дівчина засміялася.

— Старий буркотун —  вдалий вираз,  але,  між іншим, наш  дорогий Девід (хай він
навіть вивергає полум'я, коли жінка переступає поріг його вкритого пилом лігва),
наш дорогий Девід — наймиліша  людина,  яку  я будь-коли знала. Тільки  такого й
можна покохати. Він дуже смішний, коли починає лаяти жінок.

Девід Лайнор сидів за письмовим  столом, освітленим зеленою лампою.  Чед побачив
тільки його  лискучу лисину, яка  здавалася вкритою лаком, та незвичайно великих
розмірів ніс червоного кольору, якого не змогло приглушити навіть зелене світло.

Чед  кашлянув,  але  чоловік  за  письмовим столом не звернув на нього найменшої
уваги. Тримаючи  в  руках величезні блискучі  ножиці і пензлик, він  ворожив над
кучугурою газетних вирізок.

— Мене ні для кого немає, —  промовив Лайнор, не підводячи очей. А потім пояснив
свої слова —  З глузду можна  з'їхати! Ні хвилини спокою, ніби газетний архів  —
поштове відділення,  куди кожний і в будь-який час може заглянути. Що вам треба,
Елізо?

— Я не Еліза, — скромно проказав Чед.

— Невже? —  без  жодної  нотки  збентеженості сказав Лайнор  і  додав повчальним
тоном:  —  Ці  молоді  гуски заважають мені  працювати. Вони  заходять  сюди або
почухати язика, або порадитися зі мною про свої  амурні справи. З якою радістю я
втягнув би їх разом з пилом у свій пилосос! Тоді б, може, я пожив спокійно!

Чед  ногою присунув до себе  стілець  і  сів, подумавши  при цьому,  що  поголос
нерідко буває несправедливим.

— Місіс  Порджес, колишня  домоправителька  місіс  Шеклі, в будинку якої я зараз
мешкаю, — почав Чед, — сказала мені, що ваша пам'ять зберігає всі події й факти,
що стосуються Крайстчерча.  І якщо я  хочу одержати деяку інформацію, то повинен
звернутися тільки до вас.

— Давайте,  викладайте,  в  чому річ, у вашому розпорядженні  —  п'ять хвилин, —
Лайнор вийняв з  кишені  годинника  величезних розмірів  і поклав його на  столі
перед собою.

— Мова піде про пастора Стерджена, —  провадив далі Чед, уважно спостерігаючи за
архіваріусом, щоб  побачити, як  той реагуватиме на  пробний камінь.  Старий пан
зреагував саме так, як і провіщала місіс Порджес.

— Всі  пастори  англіканської церкви, у всякому  разі  такі, як оцей Стерджен, —
паразити, абсолютно не потрібні суспільству створіння, і  якщо ви  хотіли почути
про нього щось гарне, то потрапили не за адресою. Та, власне кажучи, хто ви, біс
би вас узяв?! І яке вам діло до цього старого  продажного  шарлатана? —  буркнув
архіваріус і  додав з усмішкою: —  Я  можу дозволити собі такі  вирази, мене вже
вісім разів штрафували за образу цього віслюка в рясі, а що я  людина заможна  і
працюю лише для втіхи, то зайвий штраф мене нітрохи не лякає.

Минуло п'ять хвилин, десять, і Чед та  архіваріус стали вже добрими друзями — як
буває щоразу, коли зустрічаються люди,  що мають однакові погляди  на те чи інше
питання.  Після цього  Чедові було  досить  легко вивідати у Лайнора  те, заради
чого,   власне,  він  прийшов  сюди.  Архіваріус   був  справді  живою  пам'яттю
Крайстчерча, і  просто  не  вірилося, що він так багато знає про містечко і його
мешканців. Саме така людина і потрібна була Чедові.

Він розповів Лайнорові про  вбивство незнайомки і про те, що разом з інспектором
Абернаті  вони  намагалися  знайти  зв'язки  між  місіс  Шеклі,  вторгненнями  в
Касл-Хоум, вбивством і показною гармонією Крайстчерча.

Коли Чед показав йому фотографію вбитої, обличчя архіваріуса одразу спохмурніло.
Здавалося, що Лайнор раптом відчув, як у кімнату хтось увійшов, слухає їх, і він
намагається притлумити страх перед цим  незримим  свідком.  У  старого  аж голос
упав:

— Ви зачіпаєте такі речі, які не тільки Меріел, а й нам з вами  можуть коштувати
життя.

— Меріел? Ви знали вбиту?

— Ще б пак!

— А ви можете пояснити взаємозв'язок усіх подій, про які я вам розповідав?

— Так, деякі припущення в мене є.

— Тоді негайно розповідайте, —  попрохав Чед. — А потім разом обговоримо, як нам
краще зруйнувати це осине гніздо.

Лайнор підвівся і  попрямував до дверей, зробивши знак  Чедові, щоб  той замовк.
Підійшовши  до  дверей, він прислухався,  а  потім раптово  відчинив їх.  Але  в
коридорі  не  було  нікого,  крім  молоденької  співробітниці,   яка,  очевидно,
тільки-но збиралася ввійти до архіву.

— Я до вас, Девіде, —  у дівчини було світле волосся  і дві маленьких  ямочки на
щічках, і  Лайнор, здавалося, не  звернув  на неї  уваги. Він вийшов  у коридор,
уважно оглянув  усе довкола, потім швидко підійшов до  дверей сусідньої кімнати,
похитав головою, повернувся назад і аж тоді спитав у дівчини:

— Послухайте, якщо  ви  вже  піднялися  сюди,  щоб  відірвати  мене  від роботи,
скажіть, вам ніхто не зустрічався тут, у коридорі?

Дівчина заперечливо похитала головою і сказала:

— Мене послав шеф, йому негайно  потрібні відомості  про  скандал у Неаполі,  що
відбувся три роки тому. Він просить, щоб ви принесли йому всі папери, які у  вас
є.

— Негайно! За мить навіть курка яйця не  знесе. Передайте старому, що він матиме
матеріал через півгодини. А тепер, Зузі, щезніть, інакше до  кінця  робочого дня
мені  доведеться  вислуховувати   вашу  балаканину. —  А  коли  дівчина  вийшла,
звернувся до Чеда: — Буде краще, якщо ми перенесемо нашу розмову в інше місце.

— Вас  влаштовує,  коли я  зайду за вами  пізніше, десь годині о восьмій,  і  ми
підемо до мене? — запропонував Чед. Старий подумав і погодився.

Рівно о восьмій вечора Чед  знову з'явився в архіві і, як було умовлено, разом з
Лайнором  поїхав  у  Касл-Хоум.  Коли  вони добралися  до  будинку,  вже  зовсім
стемніло.

Джун  сиділа   в  холі   й  читала.  Місіс   Порджес  поралася   на  кухні.  Чед
відрекомендував архіваріусові свою наречену і, показавши йому на  крісло, приніс
випити.

Хоч Лайнор ще не вимовив жодного слова,  його обличчя виказувало, що він почуває
себе не вельми надійно у великому й похмурому холі.

— То хто  ж усе-таки  Меріел? —  Чед  вирішив  розпочати розмову, але в цю  мить
сталося непередбачене.

У всьому будинку погасло світло.

— Мабуть, перегоріли пробки, — висловив припущення Чед. — Зараз усе буде гаразд.

Джун засвітила кілька свічок і, взявши в руки свічник, провела Чеда до вітальні.

Але пробки були справні. Причину треба  шукати в  іншому місці: або  в проводці,
або зовні, на лінії.

— Тут я  безсилий, доведеться завтра викликати  електрика, — вирішив Чед і разом
із Джун повернувся в хол.

На  них війнуло  прохолодою.  Одні  з  дверей тераси,  що  виходили  в сад, були
відчинені навстіж. Крісло, в якому сидів Девід Лайнор, спорожніло.

Архіваріус безслідно зник.

Чед кинувся в  сад  і кілька разів гукнув Лайнора, але  даремно. Тоді,  не гаючи
часу, сів у машину й помчав у місто. По дорозі він не стрів жодної живої душі.

Прочекавши  добру  годину  в  квартирі  Девіда  Лайнора,  Чед поїхав  до Джорджа
Абернаті і розповів йому про загадкове зникнення старого.

— Мабуть, він просто злякався, — погодився Джордж з припущенням Чеда.

— Добре, але де ж він?

— Це ми з'ясуємо завтра, коли він прийде на роботу, — впевнено заявив Джордж.

І все-таки після повернення в Касл-Хоум Чеда не залишало погане передчуття.

Місіс  Порджес,  яка  відчинила  йому  двері,  зробивши   за  звичкою  реверанс,
повідомила, що вже години зо дві на нього чекає пан Хаббард, який сидить зараз у
холі разом з Джун.

Чед завжди  вважав, що ревнощі  —  ознака  слабкості  характеру,  і  давав  Джун
цілковиту  свободу. Інакше чинити він не міг.  Джун  була самостійною людиною  і
жила своїм власним життям. І Чед ніколи не допитувався, де і з ким вона була.

Але  зараз  він раптом відчув,  що його  терзають неприємні сумніви. При  світлі
канделябра, який стояв на столі поряд з пляшкою вина, Джун так жваво  розмовляла
і Хаббардом, що навіть не помітила появи Чеда. Очі її  блищали, в голосі бриніли
інтонації, які  нагадували  йому про  давно минулі дні і  ночі, коли вони тільки
познайомилися.

«Чорти б його  забрали, цього проклятого  Хаббарда», — подумки  вилаявся Чед. Та
коли тиснув руку гостеві,  то вже так  опанував себе,  що ніхто не запідозрив би
його в поганому настрої. Джун уже докладно розповіла Хаббардові про  несподіване
зникнення архіваріуса,  і  той хотів тепер  вислухати думку Чеда. Здавалося,  що
перед  Чедом сидить не провінційний адвокат, а державний оборонець, який пройшов
вогонь  і  воду  і  не  залишає  в  показаннях  найменшої  прогалини   і  жодної
суперечності.

Коли Чед  закінчив пояснення, Хаббард  деякий  час мовчав, стежачи за  вогнем  у
каміні.  Джун  теж  притихла,  поглядаючи на двері  тераси, за  якими  виднілося
безхмарне вечірнє небо  з  місяцем  і  зірками. «Ідіотський  час, —  заскреготав
зубами Чед. — Тебе змушують думати про якусь вигадану гармонію, а про неї нічого
й  мріяти, доки люди  будуть носити  шкури  своїх  пращурів шерстю  всередину  і
зможуть вчинити будь-яке насильство, якщо впевняться в безкарності злочинів».

Хаббард відкашлявся.

— Я переконаний, що Девід Лайнор знає про якісь факти, що стосуються  Касл-Хоума
і пов'язані зі смертю і зникненням  Меріел, і він хотів розповісти вам про  них,
але враз злякався. Але чому?

— Справді, чому? Я теж не можу збагнути, — погодилася з ним Джун.

Чед набив люльку. Він згадав  чомусь, як  торік посміявся  над сером Александром
Дарвеном. На веселому  благодійному святі,  де  вино  лилося рікою,  Чед  раптом
заявив, що сер Александр, дарма що міністр освіти, не напише правильно жодного з
десяти  слів,  які  він  йому  продиктує.  А  коли  заінтригований  міністр  дав
можливість заманити себе в пастку, то, на превеликий свій жаль і на щиру радість
усієї  країни, повинен  був визнати,  що  в  англійській мові  є  десятки  слів,
правопис  яких під силу  тільки  мовознавцям.  Чед відчував,  що  й зараз в його
голові починає зароджуватися цікава ідея, яка випливає із суперечливості речей.

— Мене осяяла думка, — Чед  прикусив  нижню губу, — яка, очевидно,  допоможе нам
просунутися вперед. Коли розшукують убивцю, то в першу чергу  завжди перевіряють
тих людей, які з  тої чи  іншої причини здаються підозрілими.  А  що, коли цього
разу зробити навпаки: шукати вбивцю серед тих небагатьох людей,  які поза всякою
підозрою.

— Ви маєте на увазі когось певного? — спитав Хаббард.

— Та хоча б і вас.

Джун сплеснула руками. Чед не звернув на неї ніякої уваги.

— Готовий побитися  об заклад, —  почав  він обережно, — що  ви,  наприклад,  не
зможете довести  свого алібі  на  той час,  коли  була  вбита й викрадена  місіс
Меріел. Чи, може, я помиляюся?

— Мені здається, ви заходите надто далеко, — роздратовано кинув Хаббард.

— Справа не в  тому,  далеко  я заходжу  чи  ні, я  просто хочу перевірити  своє
припущення, — з усмішкою відповів Чед. — Ну, то як: зможете чи ні?

— Звичайно,   але  дайте   поміркувати, —   Хаббард  намагався   приховати  своє
невдоволення. —  Справді, на  той час у мене нема  алібі. Я сидів  вдома  сам  і
дивився телевізійний спектакль «В чеканні Годо» Беккета, якщо вам так цікаво.

— Я  не буду розпитувати про  зміст п'єси,  ви навряд чи пригадуєте подробиці? —
провадив далі Чед.

Замість відповіді адвокат повільно витяг з рота сигару й підвівся.

— Ще лише одне запитання, вельмишановний добродію. — Якщо Чед хотів, то міг бути
нестерпним. — Як справи з вашими прибутками? У вас є статки? Чи ви заробляєте на
окремих  процесах так  добре, що можете собі дозволити такий усамітнений  спосіб
життя,  який  ведете?  Але мені  здається,  що  ви не  такі вже  й багаті.  Вашу
автомашину вже давно пора відвезти на звалище.

— Я вдячний  вам  за  ті  години,  які  провів у  вашому товаристві,  —  Хаббард
уклонився Джун і вийшов.

— Ти… Ти просто… — Джун  не могла підшукати потрібного  слова, — грубіян. Ось ти
хто! Грубіян і неук!

— Місіс Порджес! — Чед відчинив двері до вітальні.

— Слухаю вас, сер.

Маленька, тендітна, з охайно зачесаним сріблястим волоссям, місіс Порджес швидше
була схожа на світську пані часів рококо, ніж на домоправительку.

— Міс Джун виїздить до Лондона, допоможіть, будь ласка, їй зібратися.

Джун схопилася з місця, губи її тремтіли від люті.

— Ти ще  пошкодуєш! — видушила вона, не  звертаючи уваги  на  присутність старої
пані. — Прийде коза до воза…

Перш ніж піти, місіс Порджес, як і завжди, сказала й своє слівце:

— Якщо  хочете  знати, я так, як і  ваш наречений,  терпіти  не можу Хаббарда, —
заявила вона  Джун категоричним тоном. —  Це справжній гультіпака!  Цілими днями
він  прилизує  та  розчісує  свої  вусики,  полірує нігті, бігає за  жінками  та
стовбичить на кухні. Уявляєте собі, чоловік з ложкою  в руці біля кухонної плити
їсти готує? Та ще й знаходить у цьому задоволення! Хіба це чоловік?! Дивно, чому
він ще не  займається в'язанням! До речі, —вона  зробила паузу, — цей нероба вам
безсоромно  набрехав.  У минулий  четвер  замість  спектаклю  «В  чеканні  Годо»
транслювали футбольний матч між «Глазго Рейнджерс» і міланським «Інтером».

Чед запитливо подивився на місіс Порджес.

— Я підслуховувала  вашу розмову  за  дверима  і  чула  кожне слово.  У  мене ще
непоганий слух і хороша пам'ять, тільки очі починають відмовляти.

— Цікаво, дуже цікаво. — Чед почав розглядати свої нігті.

Джун удала, що вона справді збирається пакувати речі.

— Я йду вкладатися.

— Якщо прийде кореспонденція на твоє ім'я, я переправлю її тобі.

Через  чверть години,  коли Чед ввійшов  до своєї кімнати, він побачив, що  Джун
лежить на постелі, уткнувшись обличчям у подушку, й ридає. Поруч з ліжком стояла
наполовину зібрана валіза.

— Неук…  Чудовисько…  Грубіян… —  аж  заголосила вона,  але цього разу зовсім не
сердито.

Вони помирилися й незабаром заснули. Наступного ранку Джун твердо вирішила:

— Ти повинен одружитися зі мною на цьому тижні.

Чед позіхнув:

— Обов'язково?

Вона провела рукою по своєму животу.

— Обов'язково,  я так хочу. — Вона  демонстративно зняла  обручку з правої руки,
щоб потім надіти на ліву

Після  сніданку  Джун повідомила  з  властивою їй категоричністю,  що збирається
зробити візит дружині бургомістра Крайстчерча.  Місіс Лоуел передала через місіс
Порджес,  що буде дуже рада, якщо Джун зайде до неї  на хвильку, і вона вирішила
не відкладати  візиту.  Питати,  чого  сподівається Джун  добитися  цим візитом,
даремно — коли вона хотіла, то могла бути мовчазна, як риба.

Чед  пішов до Джорджа Абернаті довідатися, чи  не  знайшовся  старий  Лайнор. По
дорозі  він заглянув  до електромонтера — той  обіцяв полагодити проводку  ще до
вечора.

Девіда Лайнора на роботі не було.






13




Дружина бургомістра  Ольга Лоуел була жвавою, схожою на валькірію жінкою з таким
гострим язиком, що їй  могли  б  позаздрити навіть  пророки  зі  Старого завіту,
котрі, як відомо, за словом у кишеню не лізли.

— Я так багато чула про вас, моя люба, що аж згоряю від нетерпіння познайомитися
з вами, — щиро привітала вона Джун.

Провівши гостю до неприбраного салону, вона, нітрохи не ніяковіючи, зауважила:

— Раніше ніж о пів на  одинадцяту  я ніколи  не встаю — навіщо? В цьому  глухому
містечку можна й так збожеволіти від нудьги. Отож я й бігаю до обіду в халаті та
домашніх  пантофлях  і роблю  собі  педикюр  —  щоб  подратувати  оцих  дволиких
суб'єктів, що вважають себе вершками  суспільства.  Нічого собі  вершечки!  Якби
можна було заглянути  в  їхні голови, то  в кращому  разі там би  вдалося знайти
тільки солому.

Джун засміялася.

— Не скажеш, що ви охарактеризували шановних громадян міста з позитивного боку.

— У вас повертається язик назвати цих тварин людьми! — місіс Лоуел стиснула губи
і провела рукою по білявому волоссю. — Розкажіть краще  про це жахливе вбивство,
я аж тремчу з цікавості.

Відвертість  місіс Лоуел  викликала в Джун бажання  розповісти про все,  що вона
пережила, чесно, правдиво.

Жінки  сиділи  у  вітальні  в  старомодних,   але  зручних  кріслах  і  ласували
тістечками. На столику в куточку Джун помітила фотографії, серед яких вирізнявся
портрет молодої  леді,  обличчя якої  їй  видалося  знайомим. Раптом у неї  ледь
кусень не застряв у  горлі.  За старими розсувними дверцятами  серванта поряд із
чайним сервізом  вона побачила  такого самого  порцелянового ангела, які були  в
Касл-Хоумі.

Подив Джун не лишився поза увагою господині дому.

— Так  і  вдавитися  можна,  моя  люба.  Тільки  ці  ангели  спроможні  пояснити
благочестя і  любов до ближнього, які донедавна панували в  Крайстчерчі. Якби  я
розповіла  вам, яку роль грають ангели і що  шукав у Касл-Хоумі Роберт Уейд, цей
неперевершений спеціаліст по готелях, ви б упали із стільця. Але я вам нічого не
скажу!

— Чому? — поцікавилася  Джун. І, не дочекавшись відповіді, додала: — Я вже давно
вийшла з дитячого  віку  і —  що, мабуть,  ще важливіше  — умію тримати язик  за
зубами.

Ольга Лоуел подивилася на неї і похитала головою.

— Те, що ви  не  дитина, добре видно. І я вірю,  що  у  вас  не  з'явиться, як у
базарної баби, бажання вилити душу першому зустрічному.

— То в чім же річ?

— А  річ  у тім,  що ви вже кілька років живете, як мовиться,  в дикому шлюбі  з
Чедом  Олів'є. А в жінки —  повірте мені,  я  на  дечому  розуміюся  —  не буває
таємниць від коханого.  Ми ні в чому  не можемо відмовити людині, яку любимо. Це
суперечить природі… А яка ваша  думка про Крайстчерч, це вогнище чеснот? — Місіс
Лоуел налила собі й Джун по чарочці лікеру.

— Коли вперше бачиш древній і благородний Крайстчерч, — відповіла Джун, —  так і
кортить сфотографувати його для кольорових великодніх листівок.

— Щодо його древності я з вами  згодна.  Але чи благородний  він? — Ольга  Лоуел
засміялася. — Крайстчерч  такий  же  благородний, як квартал будинків розпусти в
портовому місті!

Джун насупила брови.

Місіс Лоуел вкинула в рот чималий кусень тістечка. Може, вам ще розповісти, як я
приїхала сюди двадцять років тому? Ні, більше нічого не говоритиму.

Джун зробила ще одну спробу:

— Вбивство у Касл-Хоумі пов'язане не  лише з брехливістю якогось  там Фенвіка чи
Стерджена.  Людей, подібних  до  них,  у  будь-якому  місті не  менше, ніж жаб у
ставку. Та хоч би раз ви бачили жабу в ролі вбивці?

— Ні, про такі речі мені навіть чути не доводилось.

— Найдивніше і найзагадковіше  в  нашій справі,  —  провадила  далі  Джун, —  це
несподівана поява місіс Меріел. Лайнор знав про  неї, але раптом злякався чогось
і щез. А може, його теж прибрали з дороги, все може бути. Можливо навіть і таке,
що в цей час убивця пильнує свою чергову жертву.

Обличчя бургомістрової дружини блідло й блідло,  а очі  все більше розширювалися
від страху.

— Так, жодна людина, хоч трішки втаємничена в цю справу, не може  бути впевненою
в своїй безпеці. По Крайстчерчу блукає привид, і його  зовсім не турбує, скільки
проллється крові, на відро більше чи менше, він топить у ній правду, ніби сліпих
кошенят у воді.

Джун замовкла і очікувально подивилася на дружину бургомістра, однак та перевела
розмову на  іншу тему. Місіс Лоуел ще добру годину  пробазікала з Джун про всяку
всячину, нагодувала її  солодощами,  але,  здавалося, відчула  полегшення,  коли
гостя зібралася додому.

На  зворотному шляху Джун обмірковувала  розмову  з  місіс  Лоуел. Вона  згадала
фотографію у вітальні І  раптом  зупинилася  просто посеред вулиці. Та це ж леді
Уорренгтон!  Джун чітко  пригадувала розповіді  про неї, коли та вийшла заміж за
старого  сера  Арчибальда,  який під  час  війни командував  ескадрою  підводних
човнів.

А Ольга Лоуел?

Яким чином потрапила вона в Крайстчерч і що робила тут під час війни? Джун знову
пішла…  За поворотом з'явилися сірі стіни Касл-Хоума; з моря дув сильний  вітер,
він  гнав  важкі  чорні  хмари,   Накрапав  дощ.  Величезний  кам'яний  будинок,
здавалося,  беріг у собі  нові  небезпеки  й  зловісні  таємниці,  і  Джун стало
страшно, коли вона подумала, що їй потрібно зараз іти до цього будинку.






14




Коли  місіс Порджес відчинила двері, Джун одразу ж поцікавилась, де Чед: у своїй
кімнаті чи на кухні.

Але  Порджес відповіла,  що він поїхав з  інспектором  Абернаті з'ясувати кілька
важливих обставин, адже архіваріуса Лайнора досі не знайшли.

Джун тільки кивнула головою. Вона була така пригнічена, що навіть одмовилася від
обіду, який запропонувала  їй стара  пані. А на обід була  тушкована баранина із
зеленим  горошком  — найулюбленіша  її  страва. Почався  рясний  дощ,  і  вже  о
четвертій  годині Джун,  яка вирішила трохи  почитати,  була  змушена  ввімкнути
світло.

В каміні вигравали  язички полум'я; велике шкіряне крісло, в яке вона сіла, було
зручним; чай, принесений місіс Порджес, видавався, як ніколи, свіжим і  пахучим.
Але все ж не читалося.

Вона  поклала книжку на коліна  й відсутнім поглядом  ковзнула  по предметах, що
були в холі: стінна книжкова шафа, висока і вузька; заново відремонтована дубова
драбина, ведмеже опудало з вишкіреною пащею. Потім  знову пригадалася фотографія
леді Уорренгтон, і мимоволі вона перевела  погляд на стіну, на білий прямокутник
над  каміном — слід портрета місіс Шеклі,  що  висів тут. Джун не могла  терпіти
цього портрета і два дні  тому попрохала  місіс  Порджес зняти його. І ось тепер
він постав перед її  зором так  чітко, ніби висів на  місці. Джун яскраво уявила
пронизливий погляд темних очей, вузькі стиснуті губи з  ледь  помітною усмішкою.
На тонкій шиї — намисто з чотирма великими діамантами.

Місіс  Меріел,  безперечно,  загинула через  те, що дізналася про таємницю  цієї
багатої  і дивакуватої сивої бабусі, — в цьому Джун більше не сумнівалася. Але ж
у  чому ця  таємниця?..  Мабуть, місіс Шеклі отак сиділа перед каміном, бездумно
стежила за язиками полум'я. Чи, можливо, вона про щось думала?.. Джун глянула на
столик з червоного дерева, об ніжки якого кіт раніше гострив кігті і на який Чед
завжди  ставив пляшку з  віскі та чарки, потім її  погляд  упав  на дешевий, уже
скривлений дворіжковий олив'яний свічник на каміні… Той,  хто його виготовив, не
відзначався  гарним   смаком:   понатицював   зусібіч   кришталиків,   шматочків
одшліфованого скла,  які  не гармоніювали ні з формою,  ні з матеріалом і робили
свічник ще потворнішим. Певно, місіс Шеклі виграла або придбала його шилінгів за
десять на якомусь 6лагодійному аукціоні.

Раптом думка осяяла Джун, вона підбігла  до каміна й вийняла  із свічника один з
камінців.  Вони  були скляні, це ясно.  Але їхня поверхня,  їхня шліфовка…  Джун
знову  сіла у крісло й покликала місіс Порджес; та з'явилася за секунду, немовби
стояла під дверима й стежила  за Джун в замкову щілину. А може, так воно й було?
Джун більше нікому  не вірила — тільки  самій собі, Чедові, Джорджу Абернаті та,
до певної міри, адвокатові Хаббарду.

— Слухаю вас,  міс, — в  приязному  голосі місіс  Порджес  не  вчувалося  ніяких
підступних ноток. Як завжди, вона весело усміхалася.  В руці місіс тримала щойно
знятий фартух.

— Де ви поділи картину? — Джун показала на прямокутну пляму над каміном.

— Картину? —  місіс Порджес  усміхнулася  ще привітніше. —  Віднесла на  горище,
туди,  де всякий мотлох. А куди ж іще? Бридка картина! Як  і все, що нагадує про
Шеклі. Облити б усе бензином та спалити. Я завжди дотримувалася такої думки.

— Ви спалите ці речі? — здивувалася Джун.

— Звичайно,  ні. Не буду ж я  встрявати  в  конфлікт з містером Хаббардом,  який
наглядає за спадщиною цієї старої піратки.

Джун насупила брови.

— Я ніяк не збагну, чому ви так суперечливо відгукуєтесь про  померлу господиню?
То говорите про неї з ніжністю і любов'ю, то…

— Це залежить від погоди, — незворушно пояснила  місіс Порджес. —  Коли  надворі
холодно й вогко і мене  доймає ревматизм, я дивлюся на світ очима хворої. І тоді
я  кажу  —  і  маю  на  це  повне  право, — що місіс  Шеклі  була  вічно  чимось
невдоволеною, злою й  скупою чаклункою, яка  знаходила втіху лише  в  тому,  щоб
завдавати людям прикрощів, змушувати їх страждати й тремтіти зі страху…

— Я хотіла б глянути на картину, — швидко сказала Джун, щоб обірвати стару пані.

— Ви хочете  глянути на  картину? —  повторила  місіс Порджес здивовано. А може,
тільки удала, що здивована.

— Так, я хотіла б знати, хто її намалював.

— Якщо  дозволите,  місіс Джун, я  поставлю вам  одне запитання:  яким чином  це
пов'язане з убивством?  Може, ви  гадаєте,  що хтось із нас… — вона  недвозначно
провела ребром долоні по своїй шиї.

— Спершу давайте подивимось картину, — лаконічно відповіла Джун.

— Тоді я сходжу по свічку. В кухні…

— Візьміть оцей свічник. — 1 Джун попрямувала до сходів, що вели на горище.

— У мене є кишеньковий ліхтарик, — злякано зауважила місіс Порджес. — Ви знаєте,
там,  вгорі,  завжди протяг, бо  чимало черепиць зірвало вітром,  свічки  можуть
одразу ж погаснути…

— У мене є сірники.

— Все одно  свічки будуть гаснути!  І  нас поглине темрява! А  знаєте, що  писав
Шекспір з цього приводу?

— Чому ви  вважаєте місіс  Шеклі лихою чаклункою? — Джун  почала підійматися  по
сходах.

— Адже ж  я кажу про це тільки за поганої погоди, — місіс Порджес нерішуче пішла
за нею. — Коли ж надворі тепло і яскраво світить  сонце, мені навіть буває шкода
її.  Бідолашна, шепочу я,  скільки довелося їй зазнати  за своє життя.  Останнім
часом  вона  не  могла ходити,  каміння в нирках  пронизувало  її тіло жахливими
болями. Хіба цього замало? А гроші, які вона одержувала, витрачала ж не на себе!
Золоту душу мала. Шкода, що зовні груба та миршава була.

Джун  хотіла  було підтримати  це  химерне  розпатякування  місіс  Порджес  щодо
покійної  Шеклі,  але, обернувшись до  неї  — вони  вже стояли перед дверима  на
горище, — раптом побачила вираз її обличчя. Джун аж замлоїло під серцем.

Обличчя  домоправительки   виражало  все,   окрім   привітності   й  доброти.  У
мерехтливому світлі двох свічок  воно було напруженим і похмурим. Місіс  Порджес
здалася Джун такою старою, що їй можна було дати набагато більше років, ніж було
насправді. Складки і зморшки виступали з-під прошарку пудри так чітко, ніби були
намальовані  на гладенькій  шкірі  чорним  олівцем;  очі  її  сторожко  блищали,
затаївши в собі страх, а можливо, й погрозу.

Тьмяним сяйвом освітлювали  свічки  вузький коридорчик, в кінці якого були двері
на горище; по незаштукатурених стінах услід за жінками рухалися довгі тіні; було
чутно, як дощ тарабанить по даху; десь рипіла відчинена стулка вікна.

— Що це? — Джун зупинилася.

— Здається, внизу хтось ходить.

— Мабуть, Чед.

— Ні, Чед забув свій ключ на полиці для рукавичок.

Джун прислухалася.

— Дурниці, — сказала вона нарешті. — Адже вхідні двері замкнені.

— Саме в цьому я не впевнена, —  голос  місіс  Порджес перейшов у шепіт. —  Мені
здається, я забула  їх  замкнути.  І взагалі  ще  зранку  я почуваю якесь  дивне
занепокоєння. У мене таке відчуття, ніби по Касл-Хоуму знову хтось бродить,  і я
майже переконана, що це дух Шеклі. Таке теж трапляється!

— Так, і дуже часто, — уїдливо підтакнула Джун старій плетусі.

Вони  відчинили двері і пішли по  скрипучих  мостинах горища.  По закутках лежав
усякий  мотлох —  лампи з драними абажурами, рама від дзеркала, матрац, з  дірок
якого повилазили пучки морської трави,  стояли старі крісла, скрині. І на всьому
цьому  такий шар пилу, що, здавалося,  весь мотлох з'явився тут ще до народження
місіс Шеклі. Дах протікав у багатьох  місцях, і, незважаючи на розставлені місіс
Порджес старі  тазики та каструлі, на  підлозі  горища  похмуро  блищали  великі
калюжі.

Місіс Порджес  не  довго  розшукувала картину —  вона  була між  оббитою  жерстю
скринею і стінкою.

Джун поставила картину на скриню  і  уважно розглядала її. Все було так, як вона
передбачала. Великі відшліфовані  камінці  незвичайної форми на ліловому  платті
місіс Шеклі, як  дві краплі води, були  схожі на  камінці спотвореного свічника,
якого Джун поставила на скриню.

Шурхіт, що  почувся  позаду, змусив Джун обернутися. Слова застряли в  горлі — в
руках старої пані блищав великий чорний револьвер.

— Ви з глузду з'їхали? Навіщо гратися цією штукою?!

Примруживши  очі,  місіс  Порджес  втупилася  в  Джун.  Її  обличчя  знову  було
напруженим  і  сторожким. Вона  повільно  підняла  револьвер  і  спритним  рухом
великого пальця зняла запобіжник.

— Ви… Ви з глузду з'їхали? — ледь ворушачи язиком, видавила Джун.

Не опускаючи револьвера, місіс  Порджес приклала до губів вказівний палець лівої
руки, даючи цим зрозуміти, щоб  Джун  мовчала.  Потім  підкралася до  відчинених
дверей, нашорошила вуха і почала прислухатися.

Стало так тихо, що можна було почути цокання годинника в холі.

— Мабуть, здалося, — прошепотіла  місіс  Порджес. Вона трохи опустила револьвер,
так, що чорне вічко дула  націлилося прямо в живіт Джун. — Нам треба покінчити з
цією справою, поки хтось прийде сюди.

— Ви знали про  намисто  і  зникнення  камінців? —  Джун показала на свічник  зі
скляними камінцями.

— Знала?  Ні, не  знала. Але про дещо я все-таки здогадувалася, — місіс  Порджес
примружила ліве око, похитала головою, а потім  піднесла руку до волосся. Тільки
тепер Джун побачила, що сріблясто-сиве, охайно зачесане волосся старої пані було
таким же  несправжнім,  як і її  щелепа, —  вона  носила чудово зроблену перуку.
Зараз вона трохи сповзла, і стара благородна пані одним порухом  руки  повернула
її на місце.

— Так, я  здогадувалася  про це, — повторила вона і знизала плечима. —  Але я не
могла ні з  ким поділитися  своїми припущеннями, бо  не була  у всьому впевнена.
Окрім того, я  люблю життя і з радістю живу на цьому світі, хоч його й називають
поганим,  грішним.  Та  хіба  це має  вирішальне значення? Трошки гріха в  житті
необхідно, як дрібок солі та перцю до рубленого м'яса.

– Є гріхи, за які люди попадають на шибеницю, — нагадала Джун і зміряла відстань
між собою та домоправителькою.

— Повісити людину можна лише раз, — місіс Порджес повчально  підняла  вказівного
пальця. — Та й уся процедура  триває не більше хвилини.  Я  гадаю, значно гірше,
коли твоя душа попаде у пекло. Ось тоді муки тривають цілу вічність!

Джун швидко, як її вчили на  уроках дзю-до, відхилилася  назад, в падінні вибила
ногою револьвер з рук місіс Порджес і спритно його зловила.

— Ой! — голосно крикнула стара пані. — Ви послизнулися? Сподіваюся, не забилися,
дитинко моя?

Вона хутенько підскочила до Джун і допомогла їй підвестися.

Джун  не знала, що й гадати, кілька разів вона гарячково схопила ротом  повітря,
перш ніж знову змогла говорити.

— Тепер я навіть не знаю, за кого вас вважати, — зізналася вона.

Гнітюча тиша раптом обірвалася. Знову почувся шум дощу, знову свистів вітрюган і
скрипіли віконні рами — все було так, як і повинно бути.

— Обережніше, револьвер може випадково вистрілити, — попередила місіс Порджес. —
Опустіть униз цей маленький важіль, тоді нічого не  трапиться…  У  мене  великий
досвід — я  щодня тренуюся в  саду з цією  небезпечною іграшкою. Відколи померла
стара  місіс  Шеклі,  я  сказала  собі,  хай  доля  твоєї  господині  буде  тобі
пересторогою, ти повинна підготуватися  до всього.  Коли я  твереза, то вцілюю в
тростину на відстані десяти метрів, для мене то не тростина, а могутнє дерево.

— Давайте спустимося вниз, і там ви  розповісте все  по порядку, — запропонувала
Джун.

— З радістю, — з кожною хвилиною місіс Порджес молоділа.

«Якщо так триватиме, то, поки ми зійдемо в хол, — подумала Джун, — місіс Порджес
перетвориться на шістнадцятирічну дівчинку».

Обидві  почали спускатися  вниз,  та раптом зупинилися. З  холу  долинули кроки,
цього разу цілком певно.

— Ось де  він, убивця! —  прошепотіла місіс Порджес, але  без будь-якого страху.
Навпаки:  по  її обличчю  можна було зрозуміти,  що вона прагне боротьби і що їй
нетерпеливиться перейти в атаку. — Тепер він од нас не втече!

Але місіс Порджес помилилася. По холу ходив адвокат Хаббард.






15




— Двері  не зачинені, а надворі дощ  як з відра. Гадаю, ви не розсердитеся, що я
увійшов без дозволу? —  З плаща Хаббарда все ще стікала вода. Він витирав  мокре
обличчя носовичком.

— Що скоїлося? — тихо спитав, глянувши на Джун. Твердо вірячи в  те, що жодне її
слово не мине вух старої пані, Джун відповіла, навмисне підвищивши голос:

— Сталося смішне непорозуміння, я раптом чомусь вирішила, що наша  високоповажна
місіс Порджес за допомогою якогось допотопного  револьвера намагається позбавити
мене втіхи жити на білому світі.

Хаббард залишався серйозним.

— А насправді вона не збиралася цього робити?

— Боронь боже! Просто мої нерви остаточно розладналися, і я гадала…

— Що ви гадали? — перепитав Хаббард.

Джун не встигла відповісти з'явилася місіс Порджес з тацею в руках.

— В  таку  погоду чашка гарячого чаю піде  вам  тільки на  користь,  сер. — Вона
зробила  реверанс. — Наш національний напій  все ще лишається найкращими  ліками
проти нежитю та інших  хвороб, певна річ, якщо до нього додати відповідну порцію
рому.

Коли місіс Порджес знову вийшла на кухню, адвокат Хаббард звернувся до Джун:

— Отже, прошу вас, розкажіть, що, власне, скоїлося?

Джун взяла свічник і показала на скельця.

— Що б ви сказали, якби оці штучки… — Джун замовкла.

«Може, це питання спершу обміркувати з Чедом?» — промайнуло в її голові.

— Так що —  «оці штучки»? — Хаббард тримав чашку з чаєм у руці, але,  здавалося,
забув про неї.

— Як ви гадаєте, могла місіс Шеклі мати дорогоцінне каміння… діаманти вартістю в
кілька десятків тисяч фунтів?

— Діаманти в кілька  десятків тисяч фунтів? —  недовірливо  перепитав Хаббард. —
Ні, це зовсім виключається.  Адже я, зрештою, всі ці  роки  був  її  повірником,
займався розміщенням її грошей і маю папери, які свідчать про розміри багатства.
—  Хаббард  на  секунду  замислився.  Правда,  вона  іноді спекулювала  на біржі
незначними сумами, але мабуть, заради  розваги,  щоб згаяти час.  Сума, яку вона
залишила  по собі, — а  вам, Джун,  я можу це  сказати, —  становить п'ять тисяч
вісімсот тридцять фунтів шість  шилінгів і п'ять пенсів. Та ще оцей будинок. Але
поки що жоден банк не наважився дати під нього хоч мізерну позику.

Джун завважила,  що  адвокат уперше  назвав її по  імені. Вона  вловила відтінок
довірливості в їхній розмові.

— А хіба не можна  припустити,  що в місіс Шеклі були гроші чи діаманти, про які
ніхто не знав?

— Припустити можна що завгодно. Але чому ви повели мову саме про діаманти?

— Я бачила  портрет місіс Шеклі.  І мені впало в очі, що  діаманти на її намисті
дуже  схожі  на  оці  скельця  у  свічнику. Давно застаріла форма, зараз  так не
шліфують. За такої обробки вони багато втрачають у ціні. Можете мені повірити, я
написала про це не один репортаж.

— Дайте  мені  хвилинку поміркувати,  Джун, я  не  зовсім  вловив  вашу думку, —
попрохав  Хаббард. —  Якщо  я правильно  зрозумів, ви  здивовані, що камінці  на
намисті  дуже схожі на оці жахливі  камінці на  свічнику,  і вважаєте,  що це не
випадково?

— Я не знаю… Просто мені спало на думку… Припустимо, що камінці на намисті  були
справжніми діамантами  і  подарував їх місіс Шеклі  той, хто  був їй близьким  і
дорогим. Тому вона  й не хотіла розлучатися з  ними.  Згадки  про  молодість для
паралізованої старої могли бути дорожчими за будь-які  коштовності. Але в той же
час вона була дуже недовірливою і скупою і мовчала про діаманти. Між іншим, вона
не змогла б їх застрахувати, в неї не було таких грошей.

– І тому вона вирішила вдатися до хитрощів, — продовжив Хаббард міркування Джун,
— і сховала діаманти у свічнику,  який  не коштував їй і десяти  шилінгів. Якому
грабіжникові спаде  на  думку, що  ці брязкальця коштують п'ятдесят чи шістдесят
тисяч фунтів!

— Я  все ж намагаюся  з'ясувати, — задумливо  сказала Джун, — що спричинилося до
цих загадкових подій у Касл-Хоумі.

— …і ви стали підозрювати чесну місіс Порджес,  ви втовкмачили собі в голову, що
вона забрала діаманти  і хотіла усунути вас зі свого  шляху… Ні, Джун, у  всьому
цьому надто  багато  фантазії. Я  знаю місіс  Порджес вже  давно,  чудової  душі
людина, мухи не скривдить!

— Ви кажете, що знаєте  місіс Порджес вже немало років. Та що ви справді про неї
знаєте? Що  ви можете  знати? Того не досить,  що ви іноді  перекинулися  з  нею
одним-двома словами. Та й то, певне, про погоду…

– І про кулінарію, — додав Хаббард.

— Ось бачите… — провадила далі  Джун. — І тепер ви готові заприсягтися, що  вона
не здатна на такі речі. А що вона являє собою насправді, про що  думає, до якого
світу належить, якими принципами керується в житті, які в неї потаємні бажання —
про все це ви знаєте так само мало, як і я. Чи, може, я помиляюся?

Хаббард підкинув у камін кілька полін і раптом посерйознішав:

— Мушу признатися, що я  поквапився  зі  своєю оцінкою. Власне  кажучи,  я  знаю
тільки те, що протягом багатьох років вона  була домоправителькою у старої місіс
Шеклі, одержуючи  за це скромну, дуже скромну  платню, всього шістнадцять фунтів
на місяць, ні шилінга більше, і що та на кожному кроці лаяла її, ображала. Отже,
можна  припустити,  що  вона  ненавиділа  господиню  всією  душею.  А від  цього
припущення лише один крок і до наступного: якимось чином дізнавшись про діаманти
— якщо вони взагалі існували, — вона розробила кривавий план їх привласнення.

— А як же ви поясните таємничі  обшуки в Касл-Хоумі? Якщо  шуряк  Фенвіка,  отой
Роберт Уейд, справді шукав діаманти, то яку  роль у цьому відіграють порцелянові
ангели? І чому місіс Порджес, тепер уже багата пані, залишається в Касл-Хоумі? І
яке відношення до цієї історії має місіс Меріел?

— Можна припустити, що вона теж знала про  діаманти у свічнику, і місіс Порджес,
боячись викриття, взяла та й пристрелила її.

— Можливо,   ви  маєте  рацію, —  сказала  Джун. —  Але  незрозумілим  лишається
зникнення вбитої. Така маленька, тендітна жінка, як місіс Порджес… — Джун раптом
замовкла, їй здалося, що вона почула легке покашлювання.

Хаббард, який, здавалося, прочитав її думки, кивнув головою.

— Касл-Хоум  великий,  труп можна  було  сховати  й тут. На це  в  неї цілком би
вистачило сил.

І  знову Джун охопило  таке  ж  почуття,  як  півгодини  тому, на горищі. Старий
будинок, переповнений всяким  мотлохом,  потрапив  у  сферу  діяльності  якихось
загадкових і зловісних  сил — вбита місіс Меріел, труп якої,  можливо,  схований
десь тут, у підвалі, архіваріус…

— Дозвольте дати вам пораду, Джун, — Хаббард торкнувся її руки.

— Яку?

— Залиште оцей клятий  Касл-Хоум. І що швидше ви це  зробите, то краще. Можливо,
навіть  сьогодні ввечері треба  виїхати  до Лондона. Мене  вже починає турбувати
думка про те, що тут  ви постійно в небезпеці. Якщо ви не заперечуєте, я відвезу
вас  своєю  машиною.  Там  ви будете в  повній  безпеці, там  з  вами  нічого не
скоїться.   А  цією   справою   займеться  поліція.  Головний  інспектор   Мідл,
безсумнівно,  не такий дурний,  як здається на перший  погляд, і,  крім  того, у
нього  хватка бульдога,  рано  чи  пізно він викриє злочинця,  навіть без  вашої
участі.

Джун уже й сама подумувала про втечу до Лондона, але пропозиція Хаббарда збудила
в її душі непояснимий опір.

— А Чед? — запитання прозвучало так лаконічно й сухо, що одразу стало зрозуміло:
вона не поїде.

Хаббард зневажливо махнув рукою. Це образило Джун.

— Чед? — повторив він. —  Чед така людина,  яка сама повинна відповідати за свої
вчинки, він мусить знати, чим ця історія  може скінчитися.  І нарешті… ви ж йому
не дружина.

— Ні, не дружина.

— Тоді послухайте моєї ради. Напишіть йому кілька рядків…

Різкий шум на кухні змусив його замовкнути. Джун миттю підхопилася з крісла.

— Піду гляну, що там сталося, — вона попрямувала  до дверей, але,  помітивши, що
Хаббард  збирається  йти  разом  з  нею,  додала:  — Сидіть,  сидіть, я  й  сама
довідаюся, в чім річ.

На кухні, власне, нічого не сталося, якщо не рахувати, що місіс Порджес впустила
тацю з посудом.

— Як  жаль, — зітхнула стара пані  без будь-якого жалю. — Але  я  гадаю, ви мене
зрозумієте.

— Зрозумію?

— Ну  звичайно. Адже  я  навмисне впустила  тацю.  І хоч  мені треба було  діяти
швидко, я розбила тільки старі тарілки, новий сервіз цілий-цілісінький.

— Я  не розумію,  що все  це означає? — Джун  кінчиком черевика  торкнулася купи
уламків.

— Та зрозумійте ж, дитино! — місіс  Порджес,  здавалося,  була  стурбована такою
некмітливістю  Джун. — Я  чула всю вашу розмову  з Хаббардом,  чула й те, що він
запропонував наприкінці.  І тоді я сказала собі: «Тривога! Дівчина  в небезпеці,
треба діяти!» Адже  мені  абсолютно  ясно: вбивця  місіс Меріел і нашого старого
доброго  Лайнора —  а він  теж  убитий,  я  передчуваю  — не хто інший, як  оцей
негідник адвокат Хаббард! О господи,  зроби так, щоб його душа смажилася в пеклі
на сковорідці мільйони літ! Амінь!

— Хаббард? — перепитала Джун. — Яке відношення до всього цього має Хаббард?

— А я… а я яке маю відношення? — перейшла в наступ  місіс Порджес. — Навіщо мені
було  вбивати двох людей та ще й тягнути молоду пані  в підвал  і ховати її там?
Ні, це зробив Хаббард!

На обличчі Джун з'явилася тінь недовіри, але стара стояла на своєму.

— Повторюю,  це міг зробити тільки Хаббард. Він  був виконавцем  духівниці місіс
Шеклі  і, напевне, знав про діаманти. Тому-то він, так би мовити, і уклав  угоду
зі смертю, взяв  та й замінив діаманти на  свічнику  звичайнісінькими скельцями,
які заготував раніше. І коли в  Крайстчерчі  несподівано з'явилася місіс Меріел,
далека і, очевидно, єдина  родичка  місіс  Шеклі,  яка знала  про  діаманти, цей
негідник знайшов вихід:  убив  бідну дівчину!  О боже, я так ясно уявляю їх обох
під час зустрічі, ніби сама була присутня там! І  Лайнор,  мабуть, теж помер, бо
знав,  хто така місіс Меріел, і  хотів  розповісти про  це вашому нареченому.  А
тепер і я помру, і ви, бо нам відомий убивця.

Здавалося,  що  місіс  Порджес мала рацію… В  її  міркуваннях навіть була  певна
послідовність, і їх не можна було одразу скидати з рахунку.

— Ні  в якому разі  не  згоджуйтесь, Джун,  їхати з  ним до Лондона.  Може, ви й
доберетеся туди,  але  не далі,  як  до цвинтаря Челсі, де поховано мого батька.
Повірте мені, дитино, я вам правду кажу. Раджу вам якось здихатися цього вбивці,
позамикати двері,  взяти в руки  револьвера й чекати. А  я за цей  час збігаю до
Фенвіків і подзвоню в поліцію.

— Гаразд, зробимо так, як  ви кажете, — кивнула Джун. —  Я спроваджу Хаббарда, а
ви підете й викличете поліцію.

— Але ви нікого не впускайте,  чуєте,  нікого, навіть якщо хтось видаватиме себе
за архієпископа Кентерберійського, — розтлумачувала стара  пані. — Взагалі-то  я
не  маю нічого проти єпископів, але  вовки, як ви знаєте, завжди  одягають овечу
шкуру… Так що, —  додала вона,  вже  стоячи  на  порозі,  —  коли  вбивця все  ж
з'явиться  в  Касл-Хоумі,  минувши  і  двері,   і  вікна, —  в  цьому  древньому
піратському гнізді безліч підземель, таємних ходів, — то не панькайтеся з ним, а
одразу  ж стріляйте! Тільки не  рюмсайте  й не бійтеся, і вам  гарантоване довге
життя! Пускайте в нього преспокійно кулю за кулею, поки душа його не лусне, ніби
стара автомобільна шина. — Випаливши ці слова, місіс Порджес усміхнулася.

Повернувшись  у хол,  Джун сказала  Хаббарду, що місіс Порджес  впустила  тацю з
посудом, але жодним словом не обмовилась про підозри старої пані. Коли ж Хаббард
знову запропонував їй негайно залишити Касл-Хоум, Джун відповіла, що коли Чед не
повернеться до десятої вечора, вона так і зробить.

Залишившись  сама, Джун витягла з валізи свій маленький браунінг, вимкнула всюди
світло, погасила обидві  свічки, так що великий хол поглинула темрява, бо вогонь
у каміні теж догорів.

Потім Джун тихо пройшла в куток і сховалася за книжковою шафою.

Попливли хвилини, довгі,  як  години.  В деревах шумів вітер, у діжці під ринвою
хлюпала  вода.  І  знову  Джун  охопив  страх.  Вона відчула,  що  її  долоня  з
револьвером  спітніла. Але в холі було тихо. «Я  ніколи не забуду  цієї  ночі, —
подумала вона, — ніколи, до тих пір, поки я жива, до тих пір…»

Вона уся  перетворилася  на слух — в  коридорі  почулися  кроки,  але такі тихі,
немовби  хтось крався  босоніж.  Хвильку  по тому двері безшумно  відчинилися, і
незнайомець увійшов до холу.

Затамувавши подих, Джун чекала, підвівши руку з револьвером.

Як  тільки він увімкне світло, Джун вистрілить.  А вона вже не промахнеться, хай
йому чорт, не  промахнеться — вона відчула в собі якусь незвичайну  рішучість  і
твердість.

«Мене тобі не  вдасться поховати  у якомусь підвалі, поряд з Меріел», — подумала
вона зі злістю.

Але світла ніхто не вмикав, довкола  стояла темінь.  Джун чула уривчасте дихання
незнайомця. Певне, він не менше, ніж Джун, передчував небезпеку. Несподівано він
наткнувся на крісло, лайнувся, ступив крок до Джун, ще один… Вона не витримала і
вистрілила двічі.

Очевидно, Джун  уцілила, бо  він  одразу  глухо скрикнув, але не впав,  а чимдуж
кинувся тікати і зник у коридорі, зачинивши за собою двері.

Джун  кинулася  за  втікачем.  Коли  вона,  важко  дихаючи,  вибігла  в  яскраво
освітлений  коридор, то побачила… Чеда, що квапливо йшов їй  назустріч. Господи,
що коїться в цьому чортовому Касл-Хоумі?..

— Поясни мені, будь ласка, навіщо ти зняла стрілянину?

— Послухай, Чед, — хрипло мовила Джун, — якщо історія з порцеляновими ангелами і
місіс  Меріел  — це одна  з твоїх  геніальних вигадок, розрахована  на  те,  щоб
зробити з мене посміховисько і водночас зібрати матеріал для книги, то запевняю,
ти дуже шкодуватимеш.

Перш ніж Чед устиг  відповісти, відчинилися  двері, і  в  коридор  увійшла стара
пані.

— Я ще знадвору почула постріли, — захекано випалила вона, — і подумала, що  міс
Джун уже плаває в калюжі крові, з простреленою головою.  Але, як бачу, вона жива
і почуває себе досить бадьоро. — В її словах прохоплювалися нотки співчуття.

— Навіть надто бадьоро, — сказав Чед.

Джун зібрала всі сили, щоб зараз належно відповісти  цій  нестерпній людині, але
затнулася — рука місіс Порджес була  перев'язана носовиком, на якому розпливлася
червона пляма.

Перехопивши здивований погляд Джун, стара пані усміхнулася:

— Ні, ні, стріляли ви не в  мене. Я поранила руку  об іржавий колючий дріт, яким
обплутано  садову  огорожу. — Стара  пані  ненадовго  замислилась. —  Ви  можете
подумати, що  я брешу і що моя  рана, якщо  можна так назвати подряпину на руці,
результат вашого пострілу з браунінга.

«На зброї  вона розуміється, —  промайнуло  в голові Джун. — І, може, це справді
була  вона? В такому  разі витримка  в  неї… виняткова… Адже їй  після невдалого
нападу треба було  вискочити через чорний хід, оббігти навколо будинку і зайти в
хол вслід за Чедом. Тут не  було нічого неможливого, і здогадатися про це  могла
навіть дитина».

— Ви повідомили поліцію? — спитала Джун.

— На жаль, ні, — місіс Порджес зітхнула. — У Фенвіків нікого не було вдома, а до
Паркінсів хвилин десять треба  бігти.  Так  довго я  не хотіла  наражати  вас на
небезпеку. А почувши постріли, я одразу уявила, що ви…

Джун безнадійно махнула  рукою. Поведенція місіс  Порджес загнала  б у безвихідь
будь-якого  адвоката. Вона була  або  безмежно наївна,  або безмежно  хитра,  і,
напевно, її  ні на секунду не залишило б самовладання, якби їй навіть пред'явили
неспростовні докази її вини.

Таким же  міцним горішком, тільки  на  інший манір, був  Чед. Замість того,  щоб
обняти Джун і прошепотіти їй кілька слів,  він,  здавалося, зовсім не повірив  у
те, що сталося. Та й Джордж Абернаті, котрий незабаром з'явився, теж поставив їй
кілька скептичних запитань.

— А перевернутий стілець? А крик? — накинулася вона на них, ніби кішка.

— Може, ти сама його перекинула? І сама кричала?

Це вивело  Джун  з рівноваги. Вона мало не розплакалася від обурення. Те,  що їй
тут кажуть, не вкладається ні в які рамки!

— Я йду спати, —  сказала вона тремтячим голосом. — Якщо вранці знайдете  мене з
перерізаним горлом, то зрозумієте, брала я  вас на глум чи ні. — І вже на порозі
додала: — Завтра я їду до Лондона і візьму справу в свої руки.

— Яку справу? 1 що тобі треба в Лондоні? — запитав Чед.

— Може, я вам опісля і розповім… А може, й ні… Я зроблю візит леді Уорренгтон…

— Я й не знав, що ти буваєш у вищому світі, — кольнув її Чед.

— Ти  ще багато чого не знаєш. — І  вона  так  хряснула дверима,  що  затряслося
опудало білого ведмедя.

— Я віднесу їй склянку гарячого молока. —  Міс Порджес першою порушила мовчанку.
— І покладу таблетку снотворного, тоді вона, бідолашна, хоч  виспиться спокійно.
— І по-філософськи додала: — Страшно подумати, на що здатна людина, коли йдеться
про якісь блискучі камінці.

Джордж Абернаті затримав стару пані і поцікавився, що вона має на увазі.

Місіс Порджес поставила перекинуте крісло, сіла в нього й докладно розповіла про
все, що бачила й чула.

Коли  вона закінчила  і пішла на кухню, щоб підігріти молоко  для  Джун,  Джордж
підвівся і деякий час мовчки ходив по холу.

— Ти чув коли-небудь про подвійний причиновий зв'язок? — спитав Чеда.

— Ніколи.

— Уяви собі  черепичний дах. І ось одна з черепиць раптом  рівно о сьомій  падає
перед  парадними дверима. Цей  факт  тісно пов'язаний  із  спорудженням будинку,
якістю  роботи, властивостями матеріалу,  впливами  зовнішнього  середовища.  Це
перший причиновий  зв'язок. Ну,  а  тепер  припустимо, що рівно о сьомій з цього
будинку  виходить  містер  Сміт  — на це  теж є цілий  ряд  причин.  Він служить
маклером  у  бюро,  яке відчиняється  о восьмій. Отже,  щоб  вчасно  всістися за
письмовий  стіл,  треба опуститися в метро  о сьомій  двадцять. А  той факт,  що
містер  Сміт працює саме маклером, обумовлений його  здібностями, зв'язками його
батьків, одруженням. Ось тобі  й другий причиновий  зв'язок.  Обидва  зв'язки не
мають  між  собою  нічого  спільного, але часом  вони несподівано схрещуються, і
відбувається  те, що ми називаємо випадковістю. І  це справді  випадковість,  бо
дірку в черепі містера Сміта не поясниш  лише властивостями  матеріалу, з  якого
виготовлена черепиця, не поясниш її і умовами життя маклера. Цей випадок взагалі
не пояснимий, якщо розглядати його тільки з погляду причинового зв'язку. Те саме
стосується і  подій  у Касл-Хоумі. Ми стежимо лише за одною ланкою фактів, і  це
помилково. Тому  давай припустимо, що  виявлення  діамантів,  якщо вони  взагалі
існують, вбивство  місіс Меріел,  а можливо,  й  Девіда  Лайнора  не пов'язані з
шантажем,  і порцеляновими ангелами,  з обшуком будинку,  що його зробив  Роберт
Уейд. Що тоді?..

— Тоді виходить, що обидва ми ідіоти, — сухо відповів  Чед. — Але ж поки що твої
припущення нічим не обгрунтовані.

— Я не сказав би, — Джордж Абернаті похитав головою. —  Коли спробувати пояснити
всі події в  Касл-Хоумі  одною причиною, а  саме — діамантами, тоді вони стануть
зовсім нереальними.

— А що, як діаманти були сховані в одному з ангелів?

— Навіть у цьому випадку  ми не  знайдемо відповіді на питання: чому стара місіс
Шеклі протягом багатьох  років шантажувала багатьох  жителів Крайстчерча саме за
допомогою цих ангелів?

— Ми  витратили  цілий  день  на  те, — сказав Чед,  посмоктуючи  люльку, —  щоб
перевірити  алібі  всіх  людей,  яких   могла  шантажувати  місіс  Шеклі.  І  ми
встановили, що в них є алібі,  навіть у Хаббарда, хоч він  і збрехав нам, нібито
дивився телевізійну  виставу. Він уже не перший рік навідується до цієї Міллі, і
нема ніяких  підстав  припускати, що  вона сказала нам  неправду. В той час  він
справді був у неї. Справа серйозна, і  треба сподіватися, що Міллі не наважиться
збрехати  під присягою  і  одержати  за це  кілька років тюрми. Отже, Хаббард не
вбивця, це виключено. Правда, він мене дратує, точніше, я  його терпіти не можу.
Надто вже в нього джентльменський вигляд…

– І надто багато часу приділяє Джун, — доповнив Джордж.

— Це також. Якщо він продовжуватиме в тому ж дусі, доведеться дати йому по пиці,
і все  буде  гаразд. Але підозрювати  його  у вбивстві  не можна.  В середу, між
шостою і сьомою, він  не  вбивав,  а  був у ліжку з  Міллі. Ось так.  А  зараз я
принесу друкарську машинку і напишу кілька листів.

— Листів? Кому? — Джорджа  Абернаті, очевидно, не влаштовувало те, що Чед  знову
намагався здійснити свої маячні ідеї.

— Кому? Та всім тим, кого, як ми гадаємо, шантажувала місіс Шеклі.

– І що ти їм напишеш?

Чед вже всівся за свою портативну машинку і вклав у неї аркуш паперу.

— Я їх знову трохи пошантажую.

— Йди краще спати.

— Я вільний громадянин і  можу робити все, що мені забажається. Спати я зараз не
хочу, але  зате в мене так і сверблять руки написати шановним людям  Крайстчерча
по кілька  слів. Двадцять  фунтів…  ні,  шантажувати  так  шантажувати… тридцять
фунтів, і я мовчу. Якщо ж вони не погодяться, хай нарікають самі на себе. В  цих
листах я дам їм зрозуміти, що проник у таємницю покійної місіс Шеклі і тепер іду
її стежкою.

Джордж Абернаті був сумлінний поліцейський чиновник і глибоко зітхнув.

— Послухай, Чед, а тобі не здається, що ти заходиш надто далеко?

— Чи  не збираєшся ти  мене арештувати, друже? — підштрикнув  його Чед. — Що  ж,
спробуй, тільки не думай, що я добровільно піду за тобою.

— То хоч поясни, чого ти хочеш добитися цими листами?

— Хочу довідатися, кого ще шантажувала  місіс Шеклі. А потім, висолопивши язика,
побіжу  з'ясовувати, де вони були в той час, коли вбили місіс Меріел і щез Девід
Лайнор. І якщо я дізнаюся, що в когось із них немає алібі, то одразу ж повідомлю
тебе.  Або ж  ними займеться бульдог  Мідл. Той  навіть з  дитячої ляльки  зможе
витягнути зізнання.  Треба  діяти, інакше  ми  будемо  змушені  заочно привітати
милого вбивцю з тим, що не можемо його викрити.

Того ж вечора Чед розіслав чотирнадцять листів.

Джордж  Абернаті теж  не  дрімав. Наступного ранку  він сів  за  телефон і почав
обдзвонювати страхові агентства в Брокслі, Данді, Абердині і Стонхейвені. В обід
йому  пощастило  —  він  одержав відомості, які підтверджували  припущення Джун.
Років  двадцять  тому місіс Шеклі  застрахувала  в  шотландському  національному
страховому агентстві кольє  вартістю п'ятнадцять тисяч  фунтів.  Але одразу ж по
війні вона відмовилася від страхування. Причину відмови, на жаль, не пояснила.






16




Добрих тридцять років доля кидала  Мак-Гівена по всіх морях-океанах, і суша тоді
уявлялася йому не чим іншим, як портовою пивничкою. В Крайстчерчі таких пивничок
не було, зате водилися інші заклади, в яких  втамовують спрагу, коли,  звісно, є
грошенята.

У Мак-Гівена  кишені були порожні,  і  він вирішив украсти  в пастора  Стерджена
шланг для поливання саду.  Наївний моряк міркував  так:  пастор — слуга божий, і
він, звичайно, не  охоронятиме  свою  власність так,  як  це  роблять інші люди.
Мак-Гівен, зачарований об'єктом  крадіжки — новим зеленим шлангом,  за  який він
сподівався одержати у ганчірника в Брокслі щонайменше десять шилінгів, навіть не
потурбувався  про шляхи відступу.  Він  був  так  упевнений  в душевній  доброті
пастора, що, помітивши його, зняв  капелюха  і ввічливо привітався, замість того
щоб  негайно вшитися. Тільки удар  палицею по голові змусив одважного мореплавця
засумніватися в доброті святих.

Він дав  дропака і, почувши позаду сопіння пастора  та собачий гавкіт,  у відчаї
перестрибнув через високий кам'яний мур і  опинився на цвинтарі. Відчувши себе у
відносній безпеці, Мак-Гівен на мить зупинився, перевів подих, а потім  плюнув у
бік пасторського будинку,  ніби доводячи цим, що і в нього  є людська гідність і
що він тікав не з переляку, а лише рятуючись від грубого насильства.

Але його нещастя тільки почалися…

Незабаром замжичило,  і Мак-Гівен, підвівши очі до неба, сказав собі, що людина,
яка не захопила з  собою парасольки,  повинна зробити все, щоб не  захворіти  на
грип і не провалятися потім у постелі.

З обох боків тягнулися  ряди  могил,  і невдовзі на  самому  краї  цвинтаря,  за
вербою, він помітив  каплицю і вирішив, що в живої людини не менше прав мати дах
над головою, ніж у мертвої.

Побачивши напис,  викарбуваний над  входом, Мак-Гівен з  подивом довідався, що в
склепі  знайшла  вічний спокій  його благодійниця  місіс  Шеклі.  За ґратчастими
дверима стояли дві розкішні труни.

Мак-Гівен  промок і  промерз до  самих  кісток  і  цокотів зубами  так жваво, як
іспанська  танцюристка кастаньєтами.  Притулившись до дверей і  піднявши коміра,
він  згадував про  острови  у  Тихому океані, де було так  спекотно, що мешканці
ходили або напіводягнені, або й зовсім голі. Він з радістю  забрався б усередину
каплиці, де йому, безсумнівно, було б набагато зручніше сховатися від негоди.

— Бридкі скнари, —  буркнув  моряк. —  Невже вони  бояться,  що у них  поцуплять
мерців!

Але  нараз Мак-Гівен аж очі витріщив: завіси на дверях були щойно змащені. Замок
теж  блищав од мастила. Це не просто насторожило його, а  й  викликало нестримне
бажання  докопатися,  в  чім тут  річ.  І  оскільки  в  кишені Мак-Гівена,  крім
досить-таки брудного  носовика, запальнички та палички жувального тютюну, завжди
була  відмичка, то відімкнути двері було для нього дитячою забавою.  Якби лишень
Мак-Гівен міг подумати, в яку халепу він ускочить!

В склепі  Мак-Гівен полегшено зітхнув.  Тут  пахло пилом та сухим листом,  моряк
витяг з кишені паличку тютюну і відламав шматочок.  Покласти його в  рот  він не
встиг. Раптовий спалах блискавки  осяяв каплицю голубувато-мертвотним світлом, і
Мак-Гівен  устиг завважити, що хтось недавно відкручував гвинти на  віках. Краще
б,  звичайно, не  втручатися в  справи  цього  невідомого порушника спокою!  Але
Мак-Гівена  так  заінтригувало відкриття, що він вийняв запальничку  й  ретельно
оглянув  обидві  труни.  Сумнівів  не  було:  хтось зовсім  недавно знімав віко!
«Навіщо тобі лізти в чуже діло, старий друже, — порадив йому внутрішній голос. —
Ще, чого доброго, в пекло потрапиш, бо щось тут не  чисте. Повідом поліцію, та й
по всьому!»

— А  якщо тут пахне кількома фунтами, —  відповів  Мак-Гівен своєму внутрішньому
голосові. Він вимовив ці слова гучно, щоб  хоч трохи притлумити страх, що раптом
опосів його.

«Що ж,  чини, як хочеш, — відповів  йому внутрішній голос. —  Ти вільна людина і
можеш лізти, куди  тобі заманеться, хоч  би  й у чужі  домовини.  Але ж потім не
шкодуй, коли тебе поставлять перед судом  за наругу над прахом померлих. Згадай,
до речі, про Джефферсона Паркінса, якого хотіли звинуватити в крадіжці зі зломом
лише тому, що він кинувся на допомогу дитині, яка плакала. Мак-Гівен плюнув.

— Паркінс — старий розбійник. І крім того, мерці не кличуть на допомогу.

«А  якщо тебе  звинуватять, що ти познімав з  рук  мерців  усі  коштовності? Ні,
Мак-Гівен, облиш краще цю справу!»

Але цікавість  взяла  гору. Мак-Гівен  відкрутив гвинти,  перехрестився,  чомусь
забувши зняти капелюха, і підняв віко одної домовини.

Безперечно, він належав до хоробрих людей, і в часи Нельсона або Френсіса Дрейка
з нього вийшов би чудовий пірат.  З чорною пов'язкою на лівому оці, з абордажним
гаком в руках, з безстрашною усмішкою на стиснутих губах — такими зараз уявляють
людей,  що  зробили  так багато для  величі  Британії. А  сьогодні  нащадки  цих
сміливців  перебиваються крадіжкою поливних шлангів. Але навіть  і в  Мак-Гівена
перехопило подих, коли він при голубуватому спалахові  блискавки побачив у труні
трупи двох жінок — благодійниці місіс  Шеклі і якоїсь незнайомки. В другій труні
поряд зі скелетом лежав мертвий архіваріус Девід Лайнор.

Впевнившись, що він натрапив на  слід тяжкого злочину, Мак-Гівен подумав  про ту
славу,  яку  принесе  йому  це відкриття у всій  окрузі, і ще раз уважно оглянув
склеп.  В  глибині його він  помітив  маленькі  бронзові  двері. Відчинивши  їх,
побачив сходи, які вели в підвал під склепом. В  одній із стін  підвалу, посеред
великих  кам'яних  плит,  зяяв темний  чотирикутник  підземного  ходу, з  якого,
спустившись  ще по  одних  сходах, можна  було потрапити  в  стару каналізаційну
трубу. Ось тут і проявився на повну силу талант  Мак-Гівена як першовідкривача і
розвідника.  Він клацнув запальничкою  і  ступив, зігнувшись,  всередину  труби,
діаметр   якої   майже   дорівнював   людському   зростові.   Пройшовши   кроків
сімдесят-вісімдесят, моряк  опинився в якомусь підвальному приміщенні.  Тут  він
знову  побачив  сходи,  піднявся  по  них  і  помітив над  головою залізний люк.
Натиснув на нього і в  ту  ж мить мало не впав з переляку — на нього  посипалися
гарячі вуглини. Мак-Гівен втягнув голову  в плечі  і здогадався,  що перебуває в
каміні якогось будинку.

Перелякана місіс Порджес  справедливо  обурилася, яким чином  він опинився в  її
каміні і що, власне, йому треба.

Ввійшовши  до холу Касл-Хоума, Мак-Гівен розгублено  прогугнявив,  що він  і  не
збирався порушувати спокою старої пані, але додав, що шляхи господні невідомі. З
якою метою він  потрапив до  каміна, для нього самого таємниця.  Ясно  одне,  що
нікого грабувати він не збирався, бо він не злодій, і вона це добре знає.

— А  що ж ви все-таки хотіли робити? — уїдливо спитала домоправителька. — Адже в
гості через підвал не ходять.

— Я прийшов не з підвалу, я прийшов просто зі склепу  місіс Шеклі, де знайшов ще
два трупи, чоловіка й жінки, які там не були раніше поховані.

Місіс Порджес на секунду замислилася, а потім промовила:

— Ви не заперечуватимете, якщо я повідомлю поліцію?

— Дорога місіс Порджес! — від хвилювання Мак-Гівен притулив капелюха до  грудей.
— Я  бачу, ви мене зовсім  не розумієте.  Якщо, припустимо,  ви очищаєте в кухні
сміттєпровід і раптом падаєте  в  річку,  то кожен скаже, що  тут  причетні вищі
сили. Так само вийшло і в мене. Я цілком на боці закону, лиш…

— … лиш спочатку чарочку віскі?

— Якщо це вас не  переобтяжить, місіс Порджес! — Мак-Гівен нерішуче переступив з
ноги на ногу.

— А що ви  шукали  в  склепі?  1 з якою  метою ви заглядали в труни? Так, заради
інтересу?  Хотіли  помилуватися  мерцями? —  кажучи  це,  місіс  Порджес  налила
дивакуватому морякові чарку віскі.

Рука  її так тремтіла, що вона розхлюпала добру  третину пляшки, — місіс Порджес
була налякана не менше, ніж добряк Мак-Гівен.

Раптом  пролунав  дзвоник.  Це  повернулися  Чед,  Джордж  Абернаті  і  Джун, що
півгодини тому приїхала з Лондона. Місіс Порджес  прямо в коридорі розповіла їм,
які жахи їй довелося щойно пережити.

— Ви  розумієте, я, нічого не  підозрюючи, входжу в хол і — боже святий! — що  я
бачу?  В каміні,  де я тільки-но розпалила,  з'являється страшна голова. А потім
виліз  оцей бродяга.  Напевне,  вбивця, подумала  я,  на совісті  якого не менше
дюжини  жертв! Та, на щастя,  це був Мак-Гівен, і прийшов  він просто  зі склепу
місіс Шеклі, а там, в домовинах, не лише благословенні останки, а й зовсім свіжі
покійники! Я думала, знепритомнію. Але досить  швидко оговталася і змикитила, що
ми, здається, на порозі розгадки таємниці Касл-Хоума.

— Ви  так гадаєте? —  втрутилася Джун. — Якби ви  знали, моя люба,  якою буде ця
розгадка…

Форма  Джорджа  Абернаті, який  першим  увійшов  до  холу,  справила на  моряка,
незабутнє враження. Він мало не клацнув каблуками і  не приклав руку до капелюха
для привітання. Гучно пробасив:

— Мак-Гівен,  ваша  честь,  тридцять років  прослужив у  торговельному флоті  її
британської величності. Зараз безробітний, під суд, можна сказати, не потрапляв.

— Ви забули сказати про шланг, — усміхнувся Джордж Абернаті.

Від  цього нетактовного  нагадування  обличчя моряка  пересмикнулося,  ніби  від
зубного болю.

— Я нічого не  маю  проти  релігії, сер, але якщо той тип спершу залишає шланг у
саду, а  потім цькує нещасну  людину  собаками, хоч насувається гроза, то є один
тільки вихід — шукати десь хоча б якогось притулку,  хай ним  навіть буде склеп.
Ось так воно вийшло.

Мак-Гівен одержав ще чарку віскі, після чого розповів про все докладно.

— …І  зрештою  я  опинився  тут,  внизу,  зовсім  не  підозрюючи,  що це  підвал
Касл-Хоума. Я піднімаю  ляду  над  головою, і раптом на  мене падає дощ  гарячих
жаринок. Я вже подумав, що потрапив у пекло. А коли отямився, побачив, що стою в
каміні. Місіс Порджес прийняла мене спершу за  грабіжника,  але  я не грабіжник,
сер, я кажу чисту правду, тільки правду.

Чед обернувся до Джорджа:

— Ми повинні все перевірити. Інакше нас випередять, і домовини спорожніють.

— Звичайно, — погодився Джордж. — І,  окрім того, ми  повинні негайно повідомити
про це в Глазго, старшому інспекторові Мідлу.

— А що  я  пережила і  про що довідалася, — це,  я  бачу,  нікого не цікавить! —
наприндилася Джун. — Даю слово, що ви і годину сидітимете з роззявленими ротами,
коли вислухаєте мене.

— Нас це теж цікавить,  розповідай, та тільки по-швидше, — зауважив Чед, а потім
ляснув себе долонею по лобі. —  Каналізаційна труба! Саме  про  неї  розповідала
тобі місіс Лоуел! Ну, тепер мені все ясно.

– І тепер тобі, сподіваюся, ясно, що людина, яка вчинила замах  на моє життя, не
була привидом, — кольнула Джун.

— Давайте спочатку  подивимося, що  там унизу  і як функціонує  оця штукенція, —
сказав Джордж Абернаті.

«Штукенція» функціонувала напрочуд просто. В невеличкій щілині перед каміном між
двома  великими кам'яними  плитами  був тонкий сталевий  важіль.  Коли  на нього
натискуєш — ляда повертається, і  відкривається доступ до підвалу, з якого можна
проникнути в  стару каналізаційну трубу.  Вже понад двадцять років вона не діє —
відтоді, як у північній частині міста провели нову.

— Може, перш  ніж  ви  полізете  в  цю  гидку  трубу,  мені  розповісти  про  її
призначення? — Джун згоряла від нетерпіння.

— Розкажете, як ми повернемося, — Джордж першим почав  спускатися сходами. —  За
кілька хвилин ми знову будемо тут.

Жінки лишилися самі.

— Це  ви вбили місіс  Шеклі? — Джун обернулася  до  місіс  Порджес. — Чи  тільки
допомагали?

— Знаєте,  Джун,  якщо  говорити відверто, — стара пані сіла  в  крісло, —  то я
скажу, що у вас забагата фантазія! Фантазувати гарно, але  потроху, стограмовими
порціями, бо можна  легко  збитися на манівці!.. Ні, я нікого не вбивала. Я можу
стати  перед  своїми  суддями   в  сніжно-білому  платті,  в  якому  ще   ходила
конфірмуватися, з восковою свічкою в руці — і до моїх вух буде долинати небесний
спів ангелів; я впевнена, що вищий суд мене виправдає.

Сповідь  місіс   Порджес  перервала   поява  Чеда   і  Мак-Гівена.  Вони   трохи
замазюкалися, але були цілими й неушкодженими. Джордж Абернаті одразу ж пішов на
дільницю, щоб про все доповісти в Глазго.

— Наш  старий  морський  вовк  і  викрадач  шлангів  справді  зробив  колосальне
відкриття! — почав Чед. — Так що тепер йому краще за все піти з місіс Порджес на
кухню і випити там пляшку віскі. Місіс Порджес і Мак-Гівен вийшли.

— Я дуже радий,  що  ти  повернулася  жива-здорова. — Чед пригорнув Джун. —  Усе
свідчить про те, що в склепі повинен був з'явитися ще один труп, твій.

— Утямив нарешті! Але мені ще дещо  відомо. — Джун не могла приховати  почуттів,
що охопили її. — Почекаймо Джорджа і все одразу обміркуємо…

Джордж повернувся досить швидко, навіть швидше, ніж їм хотілося.

— Мідл зі своїми людьми  буде тут за годину. Не пізніше! —  з  порога  повідомив
він. — До його приїзду ми повинні все з'ясувати.

— Ти що, хочеш одержати підвищення? — сказав Чед.

— Не  мели  дурниць.  Я  просто  не  хочу втратити місце  через  твої божевільні
прожекти.  Мені  подобається Крайстчерч, хоч  тепер  я  й не назву його райським
куточком. Але я ще трохи поживу тут. — Він замовк,  а потім витяг  з кишені купу
листів  і кинув  на стіл. —  Відповіді на  твою спробу шантажувати!  Вісім штук,
решту, мабуть, ще покладуть в умовлене місце, і у всіх — хрусткі папірці!

— Про який шантаж ви кажете? І що за хрусткі папірці? — поцікавилася Джун.

— Ваш майбутній чоловік взявся за ремесло місіс Шеклі.

Загалом  у конвертах було рівно  двісті сорок англійських фунтів — сума,  на яку
приємно подивитися.

Джун почала дещо розуміти. Але вся ця історія не здалася їй  такою трагічною, як
Джорджеві.

— Так ви вже про це знаєте? — спитала вона.

— Про що? — поцікавився Чед.

— Чому  спершу  Шеклі,  а  потім  місіс  Порджес вдавалося шантажувати  всіх цих
добрих,  високоморальних, глибоконабожних, шановних  громадян  Крайстчерча,  які
дотримуються суворих принципів і  проповідують  любов до ближнього?  І  яку роль
відіграли  в  цьому  порцелянові  ангели?  І  чому хтось  весь  час  нишпорив по
Касл-Хоуму? І  для  чого призначався цей таємний  хід через каналізаційну трубу?
Коротше кажучи, таємниці Касл-Хоума для вас більше не існує?

— А тобі не здається, щo ти поставила надто багато запитань?

— Дещо ми знаємо, а дечого — ні, — Джорджу Абернаті було приємно помучити Джун.

— Ех ви, мудреці! — Вона приховала своє невдоволення і зняла з пальця каблучку.

— Ставлю оце сапфірове кільце проти об'їденого оселедця, що одного ви напевне не
знаєте: що сталося зі мною, коли я поїхала до Лондона.

— Не зволікай — кажи!

— Хтось  у  мене  стріляв з  кущів,  неподалік од  повороту  на головну  вулицю.
Вправний стрілець.

— Я не сказав би.

— Так, так, я ще жива! — розгнівалася Джун. — Але у вітровому склі моєї машини є
малесенька  дірочка. Якихось два-три  сантиметри —  і  в  тебе не  було б більше
причин так  огидно посміхатися. Прибережи свій сміх  до того, поки я скажу, кого
відвідала в Лондоні.

— Ну, ну, кажи!

Джордж лиш зиркнув на годинника.

— Леді Уорренгтон, дружину сера Арчибальда, славний рід якого відомий ще з часів
другого  хрестового походу, тобто давніший, ніж рід її величності.  Спочатку про
леді.  Володіє  п'ятьма  мовами, манери  вишукані,  але  скромні, вечірнє плаття
коштує  добру сотню  фунтів,  обличчя  так  випещене,  що  навіть  за  допомогою
мікроскопа  не побачиш жодної  зморшки. Ніхто  і не подумає, що леді  Уорренгтон
незабаром п'ятдесят і що під  час другої світової війни  вона, так як і  дружина
бургомістра Лоуела… — Джун  зумисне зробила паузу, — була «зіркою» дому розпусти
в Касл-Хоумі. Я  про все довідалася. В цьому допомогли  мені і секретні  архівні
документи, і інтуїція, і вміння ставити хитромудрі запитання.

— Касл-Хоум… ти сказала, що в Касл-Хоумі під час війни був дім розпусти? А ти не
теє?..

— У  Касл-Хоумі  був  один  з  першокласних  закладів  такого  типу,  його могли
відвідувати  лише  офіцери військово-морської  бази та  високоморальні громадяни
Крайстчерча. А  щоб громадськість не дізналася про це, всі відвідувачі проникали
в Касл-Хоум через каналізаційну трубу, яку Шеклі з'єднала зі склепом. Але,  як я
здогадуюся,  вона зробила не  тільки  це.  Вона сфотографувала  батьків міста  в
найпікантніших позах. Оці саме плівки і шукав шановний містер Уейд за дорученням
сім'ї  Фенвіків, він усе й перевернув  догори дном в Касл-Хоумі. Але,  очевидно,
місіс Порджес давно переховала матеріал в інше місце.

— А порцелянові ангели? — спитав Джордж.

— Вони  були невід'ємним атрибутом  будинку.  Вони стояли у всіх кімнатах, у них
зберігалися… — Джун замовкла, вона не могла знайти підходящого слова.

— Не зволікай, кажи ж, що там зберігалося?

— Сам знаєш! Не прикидайся дурником, — розсердилася Джун.

— А-а! Тепер все  зрозуміло! —  Чед так розреготався, що аж сльози виступили  на
очах. — Досить було простягнути руку, зняти  голівку з цього милого ангела, і… І
все було гаразд.  Так, місіс Шеклі  справді не  відмовиш у гуморі. А  наша  люба
місіс Порджес продовжила її справу — я маю на увазі шантаж.

— Визнаю, сер. — Як  і завжди, стара пані  з'являлася, ніби за  помахом чарівної
палички, тільки-но прозвучало її ім'я. — А ось і рахунок, з точністю до шилінга,
куди пішли гроші, які я роздобула.  Двісті фунтів —  місіс Саллівен,  вдові, має
п'ятеро дітей. Одинадцять фунтів —  за  ремонт  будинку вчителя Толбота… За нову
електропроводку у писаря Невіла — вісім фунтів чотири шилінги… Покрівельникам за
дах будинку бідняків —  сто одинадцять фунтів сім шилінгів… За стічний рівчак  у
саду сліпого міського писаря Тернера…

— Досить! Суд винесе вам подяку, — перебив її Джордж Абернаті.

— Дякую  вам,  сер, —  місіс Порджес зробила  реверанс. — Але  перш  ніж  іти  і
пакувати валізу з усім необхідним для тюремного  життя, я хотіла б попрохати вас
звільнити мене від оцього  пірата на  кухні.  Він без  кінця п'є  і  став  надто
нав'язливим.  Його, звичайно, можна було  б  зрозуміти,  якби я  була  років  на
двадцять  молодшою, але в нинішній  ситуації я сприймаю його  залицяння  як щось
недозволене,  точніше  кажучи,  аморальне.  І  ще  —  так  би  мовити,  на  своє
виправдання.  Визнаю, сер,  що  я  поводилася як  безсовісна шантажистка,  але я
нікого  не  вбивала,  хоч,  якщо дотримуватися істини, часом  мені  хотілося  це
зробити, — коли я  згадувала про  те, чому наша міська знать така благодійна. Що
люди в принципі слабкі істоти — в цьому їх звинувачувати не варто. Але за те, що
вони так забрехалися, так безсоромно забрехалися, як всі оті фенвіки, стерджени,
лоуели, —  за це їх  господь повинен карати куди  суворіше,  а  не  обмежуватися
виразками шлунка та гнилими зубами.

— Стерджен теж належав до числа… клієнтів? — поцікавилася Джун.

— Аякже! Один із завсідників! На тому світі його вже давно чекає казан з гарячою
смолою… І якби я була ангелом, я не поворухнула б і пальцем, щоб допомогти йому.
А тепер дозвольте мені пакувати валізу?

— З цим ви можете зачекати, — відповів Джордж. Чед додав:

— В будь-якому випадку я потурбуюся  про те,  щоб люди не  забули ваших  славних
подвигів. Орден Святої Анни вам забезпечено. Ви були доброю феєю  Крайстчерча, і
я хотів би, щоб ви нею залишилися.

— Дякую, сер. —  Реверанс —  і  місіс  Порджес  щезла. В ту ж мить завила сирена
поліцейської машини.

Прибув старший інспектор Мідл зі своїми людьми.






17




Щоб  обстежити  склеп  і  вивезти  групи,  досить  було  двох  годин.  Потім всі
повернулися до Касл-Хоума.

М'ясисте, як  у бульдога, обличчя старшого інспектора  так налилося  кров'ю,  що
здавалося,  ще трохи  — і його  схопить  інсульт.  Маленькі оченята  невдоволено
зиркали  з-під  густих  брів, тон  розмови буркотливий, — зі  всього  можна було
зрозуміти, що в інспектора препоганий настрій. Ще  б пак! По-перше, трупи виявив
не він, а якийсь волоцюга, по-друге, інспектор і досі не знав, як скласти докупи
відомі йому  факти.  До того ж  його  не  на  жарт  збентежив  ранковий  дзвінок
бургомістра Лоуела, який просив допомоги. Про цей дзвінок Мідл  поки що  мовчав,
він хотів спершу вислухати повідомлення Джорджа.

Коротко  і ясно  Джордж Абернаті  доповів про все, що йому  вдалося з'ясувати за
допомогою  Чеда  і  Джун. Він закінчив  свою  доповідь твердженням,  що  загадку
Крайстчерча, «цитаделі моральності», можна вважати розв'язаною.

— Ви так гадаєте? — буркнув Мідл. — Особисто я іншої думки.

— То почекаємо висновків судді, — залякати Джорджа було нелегко.

— А як ви поясните  обидва вбивства? — Мідл злісно попихкував  сигарою. —  Чи ви
думаєте, що вони самі собі пустили  кулі в лоб,  а потім,  аби нагнати на  людей
більше жаху, вляглися в труни?

— Ні, я так не  думаю. Цей факт нам ще потрібно  пояснити. Чи, може,  ви вже все
знаєте, сер?

— Мені здається, що ви знаєте не  більше від  нас,  тобто нічого, — доброзичливо
зауважив Чед.

— Потримайте  язика,  якщо вас не питають! — гаркнув Мідл. —  Вами я ще займуся,
подивимося, як ви заспіваєте!

— Тепер я зрозумів, що помилився, — обернувся Чед в бік Абернаті та поліцейських
чиновників. — Судячи  з усього, в нашого шановного старшого інспектора Мідла вже
є з десяток версій. Невідомо тільки, яка з них  правильна. Чарочку шотландського
віскі за вашу проникливість, сер? Чи ваш шлунок, коли ви не в гуморі, не приймає
алкоголю?

— Ваша теорія з оцим… хм!… будинком радощів — безглуздя, — захлинаючись, видавив
Мідл. —  Вона  перетворює всіх  поважних  громадян  у  брехунів…  без  достатніх
доказів.

— Брехунів? Навіщо вдаватися до крайнощів, любий, — уїдливо відпарирував  Чед. —
Чи ви ще ні разу в житті не були в такому закладі?

Кров'яний тиск у Мідла підвищився принаймні  до ста дев'яноста. Але йому вдалося
опанувати себе; він  поквапливо розстебнув кітель, дістав згорнутий аркуш наперу
і подав Чедові:

— Ваша робота?

Це був лист, в якому Чед намагався шантажувати бургомістра Лоуела.

— Що  за лист, любий? — запитала Джун. Вона  вже відчувала,  що її коханий знову
заварив кашу, з'їсти яку буде не так легко.

— Так, листа  написав я, — признався Чед. — І не тільки цього… — Він підійшов до
столу біля вікна і вийняв з-під газети сховані там гроші.

— Отже, ви не заперечуєте, що продовжували шантаж, яким займалася місіс Шеклі?

— Не  заперечую. — Чед запалив сигарету і додав з милею відвертістю: —  І те, що
зробив я, повинні були зробити ви,  Мідл, і причому давно. Тоді б ви знали всіх,
кого шантажувала місіс Шеклі і кого можна запідозрити у вбивствах.

— Запідозрити у вбивствах? — Мідл примружив оченята. — Але ж ваш друг, інспектор
Абернаті, твердив, що ангели і вбивства не мають нічого спільного. Чи ви змінили
свою думку?

— Я  писав листи ще до  відкриття  Мак-Гівена. — Чед  втратив рівновагу. — Та  й
взагалі,  невже  ви  серйозно   гадаєте,  що  якби  я  справді  збирався  когось
шантажувати, то діяв би так примітивно, підписуючи листи своїм прізвищем?

— Я  бачив людей  і дурніших за вас, —  відказав Мідл. — А ви, інспекторе, знали
про листи і  навіть не вважали за потрібне поінформувати своє  начальство. Цього
мені  достатньо.  Я  усуваю вас  від роботи. А ви, — це  вже стосувалося Чеда, —
пакуйте зубну щітку. Я вас заарештовую.

— Я не раджу вам цього робити, сер, — сказав Джордж, котрий зрозумів серйозність
ситуації краще за свого розгніваного друга. — Звичайно, ви можете відвезти  його
на  допит  і навіть застосувати  силу,  але через двадцять чотири  години будете
змушені звільнити його.

–  І  тоді  я нацькую на вас  і  на ваших  поважних  протеже  в Крайстчерчі  всю
англійську пресу! —  розпалився  Чед. —  І  коли  ви будете  проходити  вулицями
Глазго, вслід вам свистітимуть.

Мідл відчув на своїй  руці легкий дотик руки Джун, такий ніжний, ніби це були не
пальці, а маленький метелик.

— Не робіть  цього, інспекторе, — затуркотіла  вона. — Чед справді не шантажист,
він тільки хотів відновити  справедливість.  І крім того, Чед  може  завдати вам
силу-силенну прикрощів.

— Я чхав на бульварну пресу, міс!

— Бульварна преса! — несамовито з'аволав  Чед. — Та  я напишу, що надіслав і вам
листа і що ви відправили на моє ім'я не двадцять, а цілих сорок фунтів, бо свого
часу були одним з постійних клієнтів місіс Шеклі!

Поліцейські чиновники  понаставляли вуха, і Мідл змушений  був  витурити  їх  за
двері.

— Чед, заспокойся, — вмовляла Джун свого нареченого. —  Ти ж  бачиш, містер Мідл
взяв себе в руки.

І  справді,   після  останніх  слів   Чеда  з  інспектором  відбулася  дивовижна
метаморфоза. На нього ніби вилили відро холодної води, і він скидався на мокрого
собаку — під час війни  він служив у  Честері  офіцером на швидкісних катерах, а
від Честера до Крайстчерча з його легендарним борделем нема й двадцяти миль…

Джун підсунула інспектору стільця, і він покірно сів.

— Ви  безсоромний  шантажист, Олів'є, — Мідл тяжко дихав. —  Погано, що в нас, в
Англії, можуть впливати на громадську думку такі індивідууми, як ви.

— Погано не тільки це. — Чед теж сів. — Погано й те, що у нас, в Англії, поліція
боїться глянути в лице правді, тому що вона побачить лише криву пику.

— Ну, добре, припинимо суперечку. — Мідл завжди  відчував той момент, коли битва
була вже  програна. —  Отже,  припустимо,  ви маєте  рацію.  Але  ж як  пояснити
вбивство?

Настав час втрутитися Джун.  Вона розповіла про діаманти й про все, що сталося з
нею під час поїздки до Лондона.

Джордж повідомив про страховий поліс.

— Звичайно, могло  бути  й так. Згоден, —  сказав Мідл. —  Припустимо,  що місіс
Меріел була спадкоємницею  Шеклі,  після її смерті приїхала  до  Крайстчерча  і…
замість діамантів знайшла скляні брязкальця…

–  І  була  вбита, бо  той,  хто  замінив діаманти звичайними скельцями,  боявся
викриття, — додав Джордж. — А Девід Лайнор знав, хто така місіс Меріел…

Мідл переводив погляд з одного на другого:

— Отже, Хаббард?

— А  хто ж іще? — злісно кинув Чед. — Він був адвокатом і довіреним місіс Шеклі.
І напевно знав про діаманти!

Мідл потер підборіддя, його оченята знову спалахнули ясним вогнем.

— Так, він міг знати  і про  діаманти,  і про таємний хід у каплицю, але  він не
єдиний, кого можна підозрювати.

— А кого ще? — поцікавився Чед.

Мідл не квапився з відповіддю.

— Та хоча б і вас, — нарешті сказав.

— Це ж дурниці.

— Зовсім не дурниці, — вперся на своєму старший інспектор.

Чед  підняв  його  на глузи  перед усіма  присутніми, і  той,  згнітивши  серце,
змушений був знову прикусити язика. Притиснути Чеда він зараз не мав можливості.
Але ще гірше було те, що могли з'явитися неприємності по службі. Якщо справу про
вбивство розкриє не він, а хтось інший, то  начальство  дивитиметься на нього як
на людину,  що не впоралася із завданням. Звичайно, міркував  Мідл, опис майна і
цінностей місіс Шеклі, складений  Хаббардом, буде  в повному порядку. Хаббард не
гравець,  не  п'яниця,  в нього  немає дорогих коханок, —  все де він, Мідл, уже
перевірив. Чотири діаманти — це  ціле  багатство, і Хаббард, мабуть,  не перший,
хто  простягає руку за  чужим  спадком.  Але  його  треба спіймати на  гарячому.
Хаббард  —  член  палати адвокатів,  розумний, спокійний,  він не зробив  багато
помилок. Навряд чи  вдасться Мідлові нашкребти доказів, яких би  не зміг розбити
досвідчений адвокат.  А якщо злочинець Чед  Олів'є? Грошей у нього,  безперечно,
мало, але він — шибайголова, а його наречена не з тих невибагливих дівчиськ, які
бувають  безмежно  щасливі, коли коханий  дарує  їм  на день  народження  флакон
одеколону.

Передусім треба, звичайно,  знайти  діаманти. І  якби це вдалося, він  би  повів
справу так, як би вважав за потрібне. Мідл теж  давно збагнув, що правду і закон
у світі,  де  він  жив і  боровся за  існування, можна буде повернути  і так,  і
інакше.

А коли Мідл і його співробітники вже  збиралися  покинути  Касл-Хоум, на обличчі
Джун з'явилася роблена усмішка:

— Ви їдете? А що нам робити з оцим старим піратом? Відпустити?

— Цю ніч він,  як і ваша домоправителька, переночує  в  Глазго,  а завтра вранці
вони  обоє одержать по великому горщику  каші.  Перед допитом їм обом треба буде
добре підкріпитися.

З цими словами Мідл вийшов.

Знову  завила поліцейська  сирена, потім  стало  зовсім  тихо,  і  раптом  хтось
постукав у шибку.

— Хто  б це? — Джун  відчинила вікно, і наступної миті,  недбало  перестрибнувши
через підвіконня,  в холі опинилася  людина,  якої  тут менш  за  всіх чекали. У
святковому  сюртуку, з білою гвоздикою  в петлиці і  з  циліндром у  руці  стояв
Роберт Уейд.






18




Коли Уейда відрекомендували Джун, він галантно поцілував їй руку, Джорджеві лише
кивнув. А потім сказав:

— Мідл — ідіот! І, крім того, йому потрібно правдами й неправдами дослужитися до
пенсії.  Тому  він  накине  вірьовку  на шию  першому, кого  можна запідозрити у
вбивстві.  Ви, містер  Олів'є,  стоїте під  номером  один  в  його  списку серед
кандидатів на шибеницю.

— Я завжди любив небезпечне життя, — відповів Чед. — Часом стає нестерпно нудно,
коли почуваєшся, як у  бога за пазухою… Ну,  а  тепер, можливо, розкажете,  чому
порадували нас візитом саме в цей час?

— Нема  нічого  легшого. Коли моя люба  сестричка  і  мій  любий зятьок одержали
вашого листа, вони  одразу зникли з дому. Вони відчули, що  всьому награбованому
ними добру загрожує серйозна небезпека, і тому, керуючись низькими, егоїстичними
міркуваннями, знову попрохали моєї допомоги.

— Як же вашим родичам вдалося так швидко розшукати вас? — поцікавилася Джун.

— Я вже досить  давно  живу  в  готелі  «Рояль-Рітц», — відповів скромно. —  Моя
професія зобов'язує  мене жити лише  в першокласних готелях. Я  вже знаю все, що
відбулося в Касл-Хоумі…

— Як ви про це дізналися? — поцікавився Джордж.

— Дорогий інспекторе!.. — здивовано вигукнув Уейд, граючись білою гвоздикою.

— Коротше кажучи, ви знаєте про все? — голубі очі Джун блиснули.

— Гадаю, так.  У всякому разі більше,  ніж  Мідл. Він непоганий шпиг, але  надто
примітивний для своєї посади.

— Добре. А що ж далі? — спитав Чед.

— Що далі? —  Уейд  звів брови. — Ви  потрапили в  дуже  складне становище. Мідл
залишив двох людей, які пильно стежать за вами й Хаббардом. А завтра на світанні
в Крайстчерч з'явиться ціла рота спеціалістів  шукати діаманти, і хто  зна,  чим
воно все скінчиться, якщо ми їх не випередимо.

Джордж узяв кашкета:

— Я піду  додому спати, бо завтра буду почувати  себе розбитим — і  морально,  і
фізично.

Не  встигли за ним зачинитися двері, як Роберт Уейд вийняв  з невеличкої сумочки
зв'язку відмичок, лупу і гумові рукавички.

— Де ви хочете почати, тут? — спитав Чед.

Обличчя Роберта Уейда прибрало  такого виразу, ніби  він  виявив у  своїй кишені
принаймні ящірку.

— Тут? За кого ви  мене  вважаєте,  Олів'є? Адже я  працював у Касл-Хоумі більше
тижня, ретельно обстежив кожну ніжку стільця, обстукав кожен сантиметр підлоги і
стін, так невже ви гадаєте, що після всього цього я не знайшов би схованки, якби
вона існувала? — Він похитав головою. — Ні, ви справді не маєте жодного уявлення
про роботу висококваліфікованого зломщика.

— На  мій сором,  признаюся, що  я  мало  тямлю в цьому, але я  аж ніяк не хотів
зачепити вашої професійної честі, — вибачився Чед.

— Нічого, — махнув рукою  Уейд. — Я певен, що злочинець — Хаббард. Ось тому ми й
почнемо пошуки в його будинку. І ніде більше!

— А як ви плануєте це здійснити?

— Гадаю, — Уейд з  усмішкою глянув на Джун, — буде не важко зайняти його  думки,
так би мовити, чимось цікавим. Чи не так?

— Безперечно, — самовпевнено  погодилася Джун. — Лише одне запитання: що я  можу
собі з ним дозволити?

— Вирішуйте самі,  —  повчально кинув  Уейд. — Головне, щоб  ви забрали його  на
години дві з дому. А водночас і людину, яку залишив біля нього Мідл.

— А як бути з другим?

— Другого  ви візьмете на себе, — Уейд обернувся до Чеда. Він знову відкрив свою
сумочку  і  дістав  флакон з пульверизатором. —  Ви  вийдете за двері  і удасте,
немовби  збираєтеся піти. Він одразу ж підійде до  вас. Тоді ви швидко пустите в
обличчя йому струмінь  оцієї рідини. Він вилається і в ту ж мить ляже спати  під
кущем. Спеціальний  розчин. Гарантую  — зовсім не шкідливий. Це дуже важливо, бо
згідно параграфа сто тридцять сім  карного кодексу ви зможете одержати лише  два
роки… Якби рідина  виявилася шкідливою для здоров'я, вас би запроторили років на
шість.

— Це мене, звичайно, тішить. — Чед нерішуче простяг руку за флаконом.

— Професія вимагає ризику. Крім того, вам нічого іншого не лишається. Якщо ми не
викриємо  Хаббарда  цієї  ночі,  вам,  очевидно,  доведеться  пережити  набагато
неприємніші речі.

— Як це романтично! — Джун захоплено подивилася на флакон.

— Романтично? Не думаю, —  зауважив Уейд. —  Ми  діємо, так би  мовити, з  метою
самооборони. Кожна жива істота захищається, коли  на неї нападають. Таким чином,
право на нашому боці, тим більше, що ми ні  в  чому  не винні. Ну, а тепер —  за
роботу!

— Ще одну секундочку, — затримав його  Чед. — Я гадаю, що ви робите це не лише з
люб'язності?

— Ні,  не  лише, —  признався Уейд. —  Зараз  я  не можу  дозволити  собі  таких
благородних вчинків. Але не турбуйтеся, вашого гаманця я обмацувати не збираюся,
відшкодую збитки іншим чином. — І він звичним рухом натягнув гумові рукавички. —
Міс Джун, на старт! Ви розпочинаєте операцію.

Не без  жалю  Джун залишила  Касл-Хоум, і  вже через  півгодини з двору Хаббарда
виїхала автомашина. Через хвилину з сусіднього провулка — друга.

Коли настала  Чедова  черга виходити  з будинку,  Уейд ще раз  докладно повторив
вказівки:

— Ніякого  насильства,  використовуйте  тільки корисні  досягнення нашої  науки.
Синець під оком вашого сторожа може коштувати кілька додаткових років.

Чед вийшов з  будинку,  і до  нього одразу ж  підійшла людина,  залишена Мідлом.
Спеціальний розчин справді виявився  найвищим досягненням сучасної хімії, і шпиг
за півхвилини солодко спав під парканом у саду.

Уже тільки те, як було відімкнено французький замок  у дверях  будинку Хаббарда,
свідчило про високе мистецтво джентльмена в чорному сюртуку.  Ключем і то навряд
чи відімкнув би швидше.

Увійшовши  до кабінету  адвоката,  Уейд,  не розмірковуючи,  увімкнув  світло  й
озирнувся.

— Так я й передбачав, — сказав, звертаючись до Чеда. — Ви нічого не помітили?

— Помітив, — кивнув Чед. — Надто  вже  бідна тут обстановка. Не скажеш,  що пан,
який спокушає зараз Джун, купається в грошах.

— В  тім-то й річ.  Крісла  давно потребують нової оббивки. А  килим! Гляньте на
килим! Б'юсь об  заклад, що знизу  він протертий до  дірок. — Уейд  підійшов  до
книжкової полиці. — Пил  сторічної  давності і  до того ж  —  суцільний  мотлох,
придбаний  у  букініста.  Багатий адвокат не  поставить цього  на  свою книжкову
полицю. О, а це вже цікаво!

— Що?

— Проспекти бюро подорожей. Наш приятель сумує за далекими країнами. І поки нема
грошей,  його сум залишається невдоволеним. Це теж могло бути мотивом — і досить
вагомим. Ну, а тепер сядьте он туди на стілець і дайте мені поміркувати.

Роберт Уейд, примруживши очі, стояв посеред кабінету.

— Ми  можемо розраховувати на  успіх  тільки за  одної умови, — сказав він. —  А
саме: якщо  у  Хаббарда  достатньо розуму і кмітливості.  В  цьому разі  він  би
постарався знайти для  своїх  діамантів якусь  незвичайну схованку, а я  в своїх
пошуках міг  би дотримуватися  певного  напрямку.  Якщо ж  він  дурний  і сховав
діаманти  в  саду  під каменем чи в оббивці  стільця,  я здаюся.  Я не можу  за.
короткий час перекинути весь дім  догори дном  і,  перекопати  сад  — це  завтра
зроблять люди Мідла. Отже, нам  треба виходити з  одного припущення — Хаббард не
дурень.

— Гаразд, згоден. А що далі?

— Далі слід  згадати про  ті статистичні  дані,  які  наводить  Уіблі,  колишній
інспектор  Скотланд-Ярду,   у   своїй   книжці   «Поведінка  і  мислення  різних
правопорушників», —  розповідаючи, Уейд кидав уважні погляди то  на один,  то на
інший предмет. — Наприклад, старі побожні пані в шістдесяти  восьми випадках  із
ста обирають  схованкою  для  коштовностей  предмети культу.  Одна  дуже набожна
російська графиня вийняла з статуї  божої матері скляні очі й  сховала в очницях
два  діаманти  розміром  з  грецький горіх.  Інша богомольна  пані сховала  свої
коштовності  в церкві, у світильнику над олтарем. — Уейд пильно переглядав книги
на  полицях,  причому Чед  завважив, як  швидко  й  ретельно  він  це робить. На
письмовому столі Хаббарда лежало кілька гумок. Уейд потримав кожну з них у руці,
потім  таким же  чином зважив  авторучку. Це саме  він  проробив і  з курильними
люльками.

— Не чув я, щоб Хаббард був дуже набожним, — нарешті промовив Чед. — Але я знаю,
що він любить куховарити. Можливо, це й допоможе нам?

Уейд закляк на місці.

– І ви кажете мені це тільки тепер?!

— А що?

— Я ж вам пояснив,  що кожна  людина, яка хоче  щось сховати,  обирає місця, які
знає найкраще. Понад вісімдесят відсотків пекарів ховають нечесно нажиті гроші в
хлібі і різних  солодощах. Сімдесят один відсоток столярів обирають з цією метою
віконні рами, двері, підлоги. Негайно на кухню! Звідти й треба було починати!

Кухня  Хаббарда була обладнана найновішим устаткуванням. Газова плита останнього
зразка, великий холодильник, сніжно-біла кухонна шафа.

І знову Чед захоплювався незвичайною спритністю Уейда. Хоч що б  він брав своїми
довгими тонкими пальцями: кришку  цукорниці, свисток  чайника, гумову трубку  на
водопровідному крані,  —  здавалося,  він бачить  цей  предмет  наскрізь.  Часто
Уейдові було  цілком достатньо  тільки  доторкнутися  до  предмета,  щоб зробити
висновок про нього. Здавалося, він розуміє мову речей.

Так Уейд добрався до холодильника. Він поторкав банани на кожній полиці, оглянув
м'ясне  філе, потряс банку із згущеним молоком, кинув погляд на круглу коробочку
з сардинами — і обличчя його враз просвітліло.

— Тут  щось не те! — І він з  переможним  виглядом  поставив консерви на стіл. —
Нічого не помічаєте? — запитав з радістю математика, який помітив помилку в дуже
довгому інтегральному рівнянні.

— Я? Та як  вам сказати… —  Чед наморщив лоба. — Я бачу,  що  це коробка сардин,
більше нічого.

— Це  —  сардини, без усякого сумніву,  але гляньте-но  на дно  коробки!  Бачите
цифри? Вони показують дату виготовлення, ці сардини давні для такого гурмана, як
Хаббард.

— Ви гадаєте, що він сховав діаманти в коробку з сардинами?

Уейд похитав головою:

— Ні,  це було  б занадто.  В коробці  нічого немає. Але ось тут. —  Він обмацав
паперову стрічку  довкола  коробки. — Ось тут,  під цією  етикеткою,  щось є.  Я
певен, саме  це я шукав протягом десяти днів  у вашому Касл-Хоумі і заради цього
навіть перепиляв у сараї всі дрова. Запаліть газ і поставте чайник з водою.

Коли  вода  закипіла,  Роберт Уейд  підійшов  до  чайника,  потримав  коробку  з
сардинами над  парою, поки  фірмена  етикетка не  відклеїлася,  і  повернувся до
столу.

— А тепер приготуйтеся! Фокус-покус! Зараз ви на  власні  очі побачите,  завдяки
чому старій занудній місіс Шеклі вдавалося владарювати в Крайстчерчі.

Уейд  не помилився.  Навколо коробки  була намотана  фотоплівка довжиною близько
метра.

— Гляньте  на  ці милі  чарівні  знімочки! —  В сміхові  Уейда  ясно відчувалися
гордість і вдоволення. — А я тим часом заклею…

Він  замовк  на півслові. Обидва  почули,  як відчинилися сінешні  двері,  потім
пролунали голоси Джун і Хаббарда, кроки наближалися.

Уейд  хутко  поклав  консерви в  холодильник, сховав  плівку в кишеню  і вимкнув
світло.

Та була пізно. Коли Чед і Уейд спробували вислизнути з кухні, двері відчинилися,
і вони мало не зіткнулися з Хаббардом.

— Що ви тут шукаєте? — грубо накинувся на  них адвокат, але в ту ж мить опанував
себе і додав з насмішкуватою міною: —  Джун виманила мене, з  будинку, а  ви тим
часом вирішили зробити мені візит, не дочекавшись запрошення?

— Так  воно  й  є, — недвозначно  заявив Чед. — Ми хотіли  трохи  оглянути  ваше
помешкання.

— А що ви шукаєте, дозвольте дізнатися?

— Діаманти місіс Шеклі.

— Які діаманти?  Я  вас  не  розумію. — Самовладанню Хаббарда  можна було тільки
позаздрити.

Чед, навпаки, навіть не збирався приховувати почуттів.

— Ви прекрасно все розумієте, —  сказав він грубо. — А якщо не розумієте, то цей
пан вам усе докладно пояснить. — Він показав на Роберта Уейда.

— З цим  паном я вже знайомий. — Хаббард відчинив двері свого кабінету. — Як  ви
провели два роки у в'язниці, добре? У всякому разі вигляд у вас чудовий.

Джун стояла  біля одної  з  книжкових  полиць, вона теж  намагалася  не втрачати
витримки і бути невимушеною; здавалося, що в  будинку Хаббарда маленька компанія
вирішила приємно провести вечір.

— Може, товариство хоче випити? — Хаббард дістав пляшку і кілька чарок.

— Дуже  люб'язно  з  вашого  боку. —  Уейд  був  у  прекрасному  настрої. — Ваше
здоров'я, містер Хаббард, і ваше, міс Джун!

— Щоб  ніяке  непорозуміння  не  затьмарило  нашої  несподіваної,  але  приємної
зустрічі,  —  Хаббард  підняв чарку, —  повинен повідомити  вас,  що я тільки-но
запропонував міс Джун руку і серце.

— Ну, а далі що? — почувши ці слова, гаркнув Чед,

— Я відповіла Джільбертові, що мені було дуже  приємно це почути і що я подумаю,
— Джун з усмішкою зиркнула на Чеда. — Чому нічого не п'єш?

«А  вусики він підмазує  фарбою  для вій», —  подумав  Чед  зі  злістю, а  потім
звернувся до Уейда:

— Як ви гадаєте, Роберте, що краще: перепочити чи продовжувати?

— Я б продовжував. Звичайно, якщо містер Хаббард не  проти, —  звернувся Уейд до
адвоката. — Ми маємо досить  солідний грунт для підозри, що вбивця двох невинних
людей, знайдених сьогодні в  склепі місіс Шеклі, викрав кілька коштовних каменів
і сховав  їх у вашому будинку, щоб накликати на  вас  підозру.  Міс Джун  слізно
попросила нас знайти коштовності і виручити вас із халепи. Як ми могли відмовити
їй!

— Дуже люб'язно з вашого боку, Джун! — голос Хаббарда звучав так щиро, ніби йому
щойно  піднесли різдвяний  дарунок. Потім  він  звернувся до  Уейда  —  Якщо  ви
збираєтеся шукати тут  коштовності,  — будь ласка, я це буду тільки вітати. Одне
мені неясно: чому вбивця хотів накликати підозру  саме на мене? Закурите? —  Він
узяв з каміна коробку з сигарами і запропонував їх Уейдові та Чеду.

Уейд сів у крісло і з насолодою став попихкувати сигарою. Обличчя його цвіло від
задоволення. А Чед віддав перевагу своїй старій смердючій люльці.

Замість того, щоб і  собі взяти  сигару,  адвокат поставив коробку  на  камін і,
витягши з кишені пакетик драже, поклав собі в рот одну горошину, а потім другу.

— Ви кинули курити? — спитав Чед ніби ненароком.

— Кину, не сьогодні, так  завтра.  Серце поболює. —  Хаббард постукав  по  лівій
половині грудей. — А поки що смокчу цукерочки.

Чед скривився в лютій усмішці.

— Як знаєте,  у мене якесь упередження  до вбивць, — сказав. — Навіть коли  вони
діють з метою самооборони. А до людей, які вбивають інших людей, щоб привласнити
їхні гроші, я почуваю люту зненависть.

— Цілком зрозуміле почуття. — Хаббард смоктав цукерку. — Тільки навіщо ви все це
мені кажете?

— Тоді  я  спробую  висловити  свої  думки  конкретніше, — сказав  Чед. —  Я  б,
наприклад, ніколи не похвалив людини, яка спровадила на той світ іншу лише з тої
причини, що  їй  нудно в такому містечку, як Крайстчерч, і тому хочеться поїхати
кудись до Південної Африки чи на Таїті. Якби мені попав до рук такий фрукт,  я б
одразу схопив його за горло і душив до тих пір, поки він, зрештою, не сказав  би
правду. А іноді його треба змусити випити літр олії.

— Отже, ви  за середньовічні тортури? —  Хаббард  похитав  головою. —  Ні,  наша
цивілізація, слава богу, стоїть вже на такому щаблі, коли в  пошуках  правди  не
застосовують таких методів.

— Ви так гадаєте? — В руках Чеда раптово блиснув браунінг Джун. — А підніміть-но
свої лапки?

Поважний адвокат  з  Крайстчерча хотів було  висловити  бурхливий протест,  але,
злякавшись дикого погляду Чеда, звів руки догори.

Чед поліз у кишеню адвоката, витяг звідти коробочку з драже й кинув її Уейдові.

— Побачимо, чи не навчився я чого-небудь  від вас. В одному з драже повинен бути
діамант.

Уейд усміхнувся.

— Ви трішки запізнилися. — Він розтулив кулак, і всі побачили на долоні драже. —
Поки ви тут проголошували тиради, я встиг витягнути з його кишені коробочку, а з
неї — драже, про яке ви кажете. Потім поклав її назад.

Уейд  кинув цукерку в рот, трохи  посмоктав  і витяг  звідти діамант розміром  з
лісовий горіх, який треба трохи пошліфувати, щоб повернути йому первісний блиск.

— Ви  б  могли  й  помовчати. Я теж хотів би  чимось козирнути, —  сказав Чед. —
Зрештою, він пригортав мою наречену!

— Як ти можеш бути таким вульгарним! — ніяково вигукнула Джун.

— У  вас  є  ще  один  козир  —  олія, ви ще можете  помститися, — зауважив Уейд
миролюбно. — В кухні стоїть велика пляшка цього напою,  і я не стану вам поперек
дороги.

В  одному  треба  віддати  належне  Хаббардові —  він  випив  олію  як справжній
джентльмен,  навіть не зморщившись. Так само по-джентльменському поводився він у
Глазго (туди його відвезли на поліцейській  машині), коли вже  в тюремній камері
віддав ще три діаманти покійної місіс Шеклі. Один діамант щез. Уейд передбачливо
потурбувався про те, щоб залишити його собі як винагороду.

З'ясувалося,  що  старший  інспектор  Мідл  міг часом  бути  люб'язним  і навіть
дотепним  співрозмовником.  Вислухавши  розповідь  Чеда,  він  скривився,  тобто
усміхнувся, і зауважив:

— З самого  початку я знав,  що вбивця — Хаббард. Адже підозра падала тільки  на
двох: на нього і на  вас. А оскільки у вас на лобі  написано, що ви не здатні на
такі штуки, залишався тільки адвокат.

Хаббард був досить розумним і признався, що діаманти вкрав справді він. Але свою
причетність  до   вбивства  місіс  Меріел   і  архіваріуси  Лайнора  категорично
заперечував.  Він стверджував, що нічого  не знає про жінку на ймення Меріел. Що
вона шукала  в Касл-Хоумі,  хто  її вбив і  з  якою  метою,  він  теж  не  знає.
Архіваріуса він взагалі ніколи не бачив.

Мідлові теж впертості не позичати. Передусім він знову перевірив алібі Хаббарда.
Правда, подружка  адвоката вночі виїхала  з Крайстчерча,  але  старший інспектор
дуже легко розшукав її в Уїнгтоні. На очній ставці з Хаббардом вона розплакалася
і зізналася, що збрехала, бо в той вечір його в неї не було.

Скотланд-Ярд  та Інтерпол  теж включилися в  цю справу, насамперед для того, щоб
встановити, хто  така  місіс Меріел. Телефонний дзвінок з Лондона через  два дні
дав  розшукам  новий поштовх.  Мідлу  повідомили, що  місіс  Меріел  впізнав  по
фотографії  в газеті  черговий камери  схову  на  Паддінгтонському вокзалі.  Він
повідомив, що близько десяти днів тому вона здала йому дві валізи. В одній з них
знайшли кілька листів, з  яких випливало, що повне її  ім'я  — Метті  Меріел, що
вона доводиться небогою місіс Шеклі і до приїзду в Англію мешкала в Сіднеї.

Про  це повідомили австралійську  поліцію,  та  зробила обшук  у  будинку  Метті
Меріел.  Були добуті ще деякі факти.  Так,  наприклад,  в  будинку місіс  Меріел
поліція знайшла  щоденник тих  років, коли вона  ще жила  в Крайстчерчі.  Дівочі
записи,  сповнені  мрій  і  романтики,  свідчили  про  те,  що вона  в  той  час
підтримувала любовні зв'язки з молодим судовим працівником Джіллі. Хаббард  тоді
працював  у суді, а його, як  пам'ятають  читачі, звали  Джільберт. Місіс Меріел
виїхала до Австралії  двадцять років тому,  бо  підшукала  там добре  оплачуване
місце  в антикварному  магазині.  Другим свідком у  справі Хаббарда  був Гаральд
Максвелл. Власник крамниці залізних виробів у Пекріфе, неподалік од Сіднея, лише
в Метті  Меріел  знайшов ту  жінку,  котра  зрозуміла  його. Щасливий,  за  його
словами, голова сімейства, він не наважився одразу прийти до поліції, боячись за
свою репутацію. Він довго ухилявся, але врешті розповів  про такі факти, які все
поставили на свої  місця. Місіс Меріел розказувала йому,  що в Крайстчерчі у неї
живе багата тітка, але вона така дивна, що зберігає свої прикраси,  в тому числі
й чотири коштовні камінці, незастрахованими вдома. Цими  діамантами, згадкою про
перший шлюб, вона прикрасила старий олив'яний свічник, щоб завжди мати їх  перед
очима. Місіс Меріел  непокоїлася, що рано  чи пізно  ці коштовності викрадуть, і
якось навіть написала, звичайно,  дуже делікатно, в листі про  свої  побоювання.
Але Шеклі досить  грубо відповіла їй, щоб вона краще турбувалася про свої власні
справи; господарка діамантів поки що  вона, місіс Шеклі. І Метті Меріел одержить
їх тільки після її смерті.

А тим часом пошуки зброї, якою було здійснено вбивство, нічого не дали.

Метр за метром поліція обстежувала будинок  Хаббарда, його  сад, та операція  не
мала успіху. Мідл висловив припущення, що Хаббард  викинув зброю в  річку. І все
одно  становище  Хаббарда  було  безнадійним. Мідл  з властивою  йому  впертістю
допитував адвоката кілька днів підряд, аж поки той не признався в усьому.

Коли  Хаббард довідався  про  діаманти  Шеклі в  нього  одразу  визрів  план, як
викрасти  їх після її смерті. По фотографії,  зробленій раніше,  йому виготували
чотири скельця точнісінько такої  форми й величини. Він знав,  що Метті Меріел —
єдина спадкоємиця  місіс  Шеклі, але  оскільки  небога  і  тітка останнім  часом
сварилися,  а  заповіту стара не лишила, то він нічого не повідомив місіс Меріел
про смерть  родички.  Та  якось  він одержав телеграму  з  Лондона, в якій місіс
Меріел повідомляла, що збирається приїхати до Крайстчерча; він був, правда, дуже
здивований, але  зовсім  не сполоханий, бо місіс Меріел, якщо навіть і знала про
діаманти,  все одно б  не змогла звинуватити його в крадіжці. Він зустрів  Метті
Меріел в Глазго і привіз до Касл-Хоума.

По  дорозі вони  люб'язно говорили, але  про коштовності навіть не  згадали.  Та
тільки-но місіс  Меріел  ввійшла  в кімнату,  одразу  ж  підбігла  до олив'яного
свічника на каміні й побачила, що діаманти замінені дешевими скельцями. Вона тут
же крикнула Хаббардові  в обличчя, що  діаманти  міг  украсти лише він  і більше
ніхто. Вона  нагадала  йому  його  давній  вчинок, підробку документів, яку  він
зробив двадцять років тому і через що розладналися їхні  заручини. Вона  витягне
на світ цю давню історію, і тоді адвокат може розпрощатися  зі  своєю практикою.
Спалахнула  сварка.  Хаббард втратив  контроль над  собою,  вихопив револьвер  і
вистрілив у  місіс  Меріел.  Сховав  її тіло в каналізаційній трубі,  а  пізніше
переніс до склепу. А Девіда Лайнора він мусив убити, бо той був єдиною  людиною,
що знала про його колишні зв'язки з Метті Меріел.

Нарешті,  після довгих відмовлянь він зізнався і  в нападі на Джун. На запитання
Мідла, яким чином у нього опинилася плівка, завдяки якій місіс Шеклі шантажувала
багатих людей Крайстчерча, Хаббард відповів, що  та доручила  йому після  смерті
розголосити таємницю і тим самим  досхочу поглузувати з лицемірної доброчестивої
знаті Крайстчерча.

Лише в  одному Мідл зазнав невдачі.  Він звинуватив Роберта Уейда в тому, що той
привласнив собі один з діамантів місіс Шеклі. У відповідь Уейд тільки розсміявся
просто в обличчя старшому інспекторові. Довести його вину ніхто не міг.






19




Коли  слідство  у справі Хаббарда  закінчилося,  Чед,  за його власним висловом,
прирік себе  на  довічне ув'язнення  в  тюрмі  з особливо  суворим режимом:  він
одружився з Джун.

Джун,  яка раніше дивилася  на релігію  в кращому разі як на зовсім  не потрібну
річ,  раптом наполягла,  щоб разом з  громадянським обрядом вінчання  відбувся й
церковний.

Тут  ледь  не  сталося катастрофи.  Коли Чед  у  супроводі обох свідків, Джорджа
Абернаті і Роберта Уейда, вів  під руку Джун  до церкви, то побачив, що  замість
молодого  пастора  Апворда  їх  зустрічає…  Стерджен.  Він пояснив,  що  молодий
священик раптом захворів.

Розгніваний Чед поставив вимогу негайно підняти з постелі Апворда, який захворів
на грип, бо, мовляв, за весіллям буде похорон і молодому пасторові випаде чудова
нагода сказати надгробне слово на могилі Стерджена…

Коли Апворд,  хитаючись, ввійшов нарешті в церкву, він так хрипів, що його майже
ніхто  не чув.  Молитва  була  дуже короткою,  молодий  пастор більше  сякався і
кашляв, ніж читав.

Після вінчання Чед  признався дружині, що нічогісінько не втямив зі всього  того
обряду і тому Джун нехай навіть і не будує райдужних планів: він не буде покірно
терпіти всі її витребеньки до кінця життя.

— Я вільна людина, і  ніхто  не має  права  зв'язувати мене по руках і  ногах, —
заявив він. — І  якщо ти не  будеш розуміти мене,  пестити й кохати, я втечу від
тебе при першій можливості.

Джун тільки поблажливо усміхнулася — в неї, очевидно, було зовсім  інше уявлення
про права й обов'язки подружжя.

Весілля святкували у великому холі Касл-Хоума.





Столи  стояли  у  формі підкови,  Джун з  допомогою місіс Порджес прикрасила  їх
квітами. І  раптом Чед  повідомив  їй, що запросив  на весілля шановних громадян
Крайстчерча, серед них  містера й місіс Фенвіків, бургомістра Лоуела з дружиною,
власника універсального магазину Бредбері та інших — він хоче в майбутньому бути
з ними в добрих стосунках.

Після  того, як гості всілися  за весільним столом і пролунали перші тости, свій
тост проголосив за здоров'я молодих і Уейд, як  завжди, джентльмен від голови до
п'ят. Потім слово взяв Чед.

— Як відомо, — почав він, —  Крайстчерч у  минулому був завжди  зразковим містом
графства.  Наскільки  мені  відомо, жодне з інших містечок  не  може похвалитися
такими  величезними  соціальними досягненнями,  як  наш  благородний  і  древній
Крайстчерч, і я хочу, щоб так було і в майбутньому. В зв'язку з цим я доводжу до
відома всіх присутніх, що  ми  з  паном бургомістром Лоуелом заснували  «Комітет
допомоги» для бідних  громадян Крайстчерча і тепер  звертаємося  до  всіх  вас з
проханням підтримати відповідними внесками наш гуманний почин.  Але перед цим ми
хочемо показати вам кілька кадрів  з недавнього минулого Касл-Хоума. — Він витяг
з коробки, що  лежала перед ним  на столі,  невеличкий ролик плівки. —  Зараз ви
самі  переконаєтеся,  як  необхідне  в  наші  дні  моральне  озброєння. Це  наше
першочергове  завдання, від якого не має права відмовлятися жоден, в чиїх грудях
б'ється хоч трохи добре серце.

Після слів Чеда запала така тиша, що можна було почути навіть астматичне дихання
аптекаря Квентіна! Тільки Уейд вигукнув: «Браво!»

Після цього слово взяв бургомістр Лоуел.

Його обличчя від хвилювання вкрилося  червоними  плямами, руки тремтіли,  вино з
келиха вихлюпалося на скатертину.

— Дорогі  друзі,  —  почав він,  ретельно  підшукуючи слова. —  Гадаю,  висловлю
загальну думку, коли скажу, що не бачу необхідності переривати цей чудовий вечір
демонстрацією якихось  там  кадрів. Давайте краще одразу перейдемо до здійснення
пропозиції  мого друга Чеда  Олів'є. — Мокрими від поту пальцями  він  гарячково
витяг  з гаманця  чекову  книжку, ручку і  на  якусь мить завмер,  очевидно,  не
знаючи, яку суму він повинен пожертвувати на «моральне озброєння».

— В моїх  руках уже є  чек нашого  шановного Роберта Уейда, — порушив Чед мертву
тишу. — його внесок становить двісті фунтів,  і я пропоную виходити з цієї суми,
як з мінімуму. Окрім того, я хотів би додати, що йдеться про одноразове збирання
коштів, у повторних внесках потреби не буде.

Сівши,  він глянув на Джун і ніжно усміхнувся їй, але вона була більше схожа  на
статую, ніж на молоду.

Збирання коштів було таким жвавим,  що, здавалося, гості палали одним бажанням —
довести свою великодушність. Через кілька хвилин з цим було покінчено.

З урочистим виразом на  обличчі, не приховуючи, що він глузує  з  присутніх, Чед
узяв плівку, підійшов до каміна й мовчки кинув її в полум'я.

Полегшене зітхання пронеслося по всьому залу. Ніби звільнившись від  нестерпного
тягаря, гості знову взялися за чарки. Задзвеніли голоси, почувся сміх, засміявся
навіть  аптекар  Квентін,  що  налякало  сусідів:  він давно  страждає  хворобою
печінки, і вже кілька років ніхто не чув, щоб він сміявся.

— О боже, за якого негідника я вийшла заміж! — миролюбно зітхнула Джун.

Чед усміхнувся. Тільки він та Уейд знали, що на плівці  можна було побачити лише
два досить невинних  кадри. Очевидно,  знімали  з  явно  недостатньою витримкою.
Протягом двадцяти років місіс Шеклі, після  неї місіс Порджес  і  наприкінці Чед
шантажували  громадян Крайстчерча завдяки фотоплівці, яка не мала ніяких вагомих
доказів.

Але Чед ще раз пожартував.

«Комітет морального озброєння»  був  перейменований у  «Товариство  для пропащих
дівок», а  Касл-Хоум під  орудою місіс Порджес був перетворений у заклад,  де ці
гідні співчуття істоти  змогли  б знайти собі  притулок  і сили,  які дали б  їм
можливість повернутися на шлях добропристойного життя.

— Без цього у моїй книжці не було б «перчику», — присягався Чед своїй дружині.

Але завжди, коли він збирався заглянути до Крайстчерча з інспекторським візитом,
Джун неодмінно їхала з ним. Ніякими ілюзіями щодо нього вона себе не тішила.





notes



1


Американський письменник, автор багатьох детективних романів.